Соціології завжди бракувало інтелектуальних ресурсів, щоб сформулювати вичерпну концептуалізацію ідентичності. Повсякчас, коли використовують це поняття поряд з прикметниками «етнічна», «ґендерна» чи будь-яка інша, визначення самої ідентичності приймається на віру. Все, на що здатні соціологи – сказати, що тут і далі йдеться про ототожнення себе з певною практикою, групою чи будь-якою іншою сутністю. У цьому найширшому за історію часопису випуску, ми сягнемо ширшого кола ідей. Якщо зробити крок за межі поля соціології, виявляється, що проблема ідентичності приховує в собі ряд неймовірно захоплюючих і разом з тим заборонених для повсякденного розуму питань.
Відкриває випуск стаття-репортаж Олени Дядікової, де на прикладі конкурсу дослідницьких робіт розкриваються дилеми тожсамості соціології як науки і професії. Аналітика від Романа Кириченка розповість про ідентичності користувачів Твіттера з Криму й Донбасу в їх стосунку до інформаційного поля України та Росії. Володимир Шелухін здійснить археологічну розвідку в історію громадівського руху як ключового осередку становлення української модерної нації. Екскурс в історію європейського словника від Назарія Назарова покаже, як історично змінювалися критерії категоризації світу людьми Заходу. Іван Скорина розповість про парадокси соціального конструювання таких явищ як дитинство та педофілія. Аліна Хелашвілі, з опорою на книгу Н. Ґ. Канкліні, покаже як саме ми уявляємо собі «глобальний світ». У своєму відгуку на текст Т. Г. Еріксена Анастасія Фітісова доведе, чому сміття є важливою філософською категорією. У рецензіях на ґрунтовні дослідження Сергія Плохія та Олексія Толочка ми стикнемося з деконструкцією нашого історичного минулого – від «Русі» літописів до «України-Русі» Грушевського. А те, як колективні уявлення про історію визначають нашу сучасність розповість у своєму огляді 5 книжок про «політику пам’яті» Артемій Плєханов.
Крім того, ви знайдете в часописі переклади чудових текстів незабутньої каліфорнійської трійки. Дона Гаравей повідає про наше хтонічне майбутнє в ктулуцені, Роджерс Брубейкер порівняє мову й релігію як ключові джерела плюралізму в сучасних ліберальних суспільствах, а Вілаянур Рамачандран розповість, що сьогодні думають про ідентичність нейробіологи. Читайте також продовження ексклюзивного інтерв’ю з Миколою Рябчуком та дві надзвичайно цікаві професійно-біографічні бесіди з українськими соціологинями Вікторією Середою та Оксаною Кузяків.
За последние двадцать лет исследования, объединённые концептом памяти, переживают настоящий бум, обретая небывалую научную и политическую актуальность.
Изучение памяти в социологическом ключе имеет длительную историю, восходящую к работам классиков первой половины ХХ века. За последние двадцать лет исследования, объединённые концептом памяти, переживают настоящий бум, обретая небывалую научную и политическую актуальность. Сегодня тематика «политики памяти» представляет собой целое направление в социальных и гуманитарных науках, касаясь вопросов формирования национальной идентичности, исторической политики, использования памяти как инструмента внешней политики, оправдания элитами своих действий, как через позитивные исторические примеры, так и трудное прошлое. Политика памяти становится предметом междисциплинарного изучения и книги, написанные специалистами из разных областей, историками, социологами, психологами являют собой яркое тому подтверждение*. Продовжити читання “5 книг о «политике памяти»”
Європейський словник, організований алфавітно, символізує собою відхід від натурфілософського підходу до світобудови як відповідності між стихіями і істотами, вкладаючи світ у схему, не пов’язану з природними протиставленнями і циклами
Коли «стався» перший словник[1]? Хоча традиція грецької ученості має на це точну відповідь (у середовищі александрійських книжників ІІІ ст. до н.е.), проте її нам явно недостатньо. Європейський словник – це взагалі особливе явище, у якому відобразилася сама європейська культура. І то навіть на рівні «композиції» словника як тексту.
Анатоль Франс в одному есеї назвав словник «усесвітом в алфавітному порядку». Так, ніби алфавітний порядок – це річ, споконвіку притаманна словникам. Якраз навпаки: розташувати слова в порядку літер алфавіту, всупереч природному для людського світосприйняття членуванню лексики (як і світу) на тематичні групи, – це річ абсолютно не очевидна. Щось мало вплинути на людей, навіть книжних, аби аж так порвати з принципом очевидності.
Адже наука укладання словників досить давня, з’являється вона в багатьох місцях одразу і, судячи з усього, майже незалежно в різних традиціях. При цьому, що особливо цікаво, скрізь панує принцип тематичної організації, починаючи з перших лексичних списків для заучування, створених в Аккаді для вивчення сакральної шумерської мови.
Особливо витонченої розгалуженості досяг тематичний принцип організації в давньому Китаї: починали словник групи, що стосувалися неба і світил, потому наводилися об’єкти ландшафту, різновиди коштовних шат правителя, а далі вже йшлося про інші людські справи.
Щось мало вплинути на людей, навіть книжних, аби аж так порвати з принципом очевидності.
Можна подумати, що китайцям із їхньою ієрогліфічною писемністю не було іншого виходу, як організувати словник тематично. Насправді ж у сучасних словниках китайської мови прийнятий принцип організації за головним графічним елементом ієрогліфа («ключем»), хоча принципи писемності не змінилися.
Аргумент проти безпосереднього зв’язку алфавітного принципу організації словника з наявністю самого алфавіту надає давньоіндійська традиція: санскрит записували алфавітним письмом (яке, врешті, походить від складового), однак словники («Амаракоша», наприклад) організовані тематично, зі збереженням світової ієрархії, уже відомої нам із китайських словників.
Тож для розмови про походження європейського (і українського як його частини) словника необхідно дати собі раду з принципом алфавітності. Відкіля він узявся? Навіщо він знадобився?
Алфавіт – це винахід фінікійців, хитромудрість якого була відчутна ще в середньовіччі, коли один китайський мандрівник в подорожніх нотатках записав, що народи на заході для письма користуються невеликою кількістю вигадливо перетасованих знаків. Тому десь неподалік від фінікійців і треба шукати перші зразки. Хоч від самої (колись багатої) літератури фінікійців не збереглося нічого, однак надзвичайно близьким до їхньої літератури є Старий Завіт. Отож першими алфавітно організованими текстами, відомими в Європі (точніше – в єдиному культурному середземноморському ареалі), були псалми, перекладені грецькою якраз у ІІІ ст. до н.е., в часи першої елліністичної «глобалізації». Сакральність самого порядку літер алфавіту осмислювалася потім в кабалі.
Вражаючою знахідкою були елліністичні гімни, присвячені давньогрецьким богам, в яких у гекзаметричний метр іще традиційні епітети богів були вкладені не за принципом географічним чи міфологічним (тобто тематичним), а за алфавітом! Ці гімни своєю формою розвивали ті тенденції, які стануть у культурі центральними. Адже потім християнський Бог був названий «альфою й омегою» в Апокаліпсисі Іоанна. А текст, який св. Кирило створив, напевне, водночас зі створенням слов’янських алфавітів, – глаголиці і кирилиці – це «Абеткова молитва», організована відповідно до порядку нововинайденої абетки.
Таким чином, від самого початку принцип алфавітності стає притаманним саме європейським словникам, на противагу східним лексикографічним традиціям. Бажання вирвати найменування (а відповідно, і сам предмет) зі звичного, очевидного тематичного принципу організації тексту надзвичайно суголосне європейські філософській думці, яка на момент появи перших словників була ще доволі новою. В обох сферах помітний той самий принцип долання очевидності. Більш показовою особливістю є те, що в європейських текстах принцип алфавітності поступово почав відображати своєрідний порядок світобудови, а тексти, організовані алфавітно, сприйматися як проекція світового порядку.
Тобто європейський книжник, бажаючи відтворити ієрархію світобудови, йшов не від неба до землі, а від альфи до омеги.
(c) Stanistav Kirkilewski
В європейських текстах принцип алфавітності поступово почав відображати своєрідний порядок світобудови, а тексти, організовані алфавітно, сприйматися як проекція світового порядку.
Чи відповідають за змістом цьому принципові перші європейські словники? Найперші з них – Аристофана Візантійського, наприклад, – не збереглися, але візантійські компілятори невтомно зберігали їхню традицію, цілком чи частково інкорпоруючи старші лексикони до складу нових. Чи не підсумком такої багатовікової традиції став словник «Суда» (інакше «Свіда»). Гасла словника – це глоси (малозрозумілі слова) із грецьких класиків і грецького перекладу Біблії, до нього також уміщені енциклопедичні статті про всіх головних творців давньогрецької культури. Комбінація еллінської пайдеї і християнського благочестя. «Суда» – це словник для створення людини візантійського зразка.
Діонісієві Ареопагіту, який набуває великої популярності в Візантії приблизно тоді, коли могли компілювати «Суду», приписують трактати «Про божественні імена» і «Про небесну ієрархію». «Суда» – це божественні імена, розташовані відповідно до небесної ієрархії алфавіту.
Із новою силою зацікавлення словникарським спадком Візантії відроджується в Європі, коли Візантії вже не було як держави, але її культура залишалася. У 1499 році в Мілані видають один зі словників, близьких за традицією до «Суди». Його призначення на диво не збігалося з тим, як ми сьогодні розуміємо словник. Автор передмови до видання на взір базарного крикуна рекламує користь від цієї грубезної (понад 1000 сторінок) книги: «гебрейські, латинські і грецькі речі, гідні запам’ятовування (memoranda), всілякі історії стисло охоплює, школи і вислови філософів, оповідки поетів дивовижним відповідним чином повідомляє, відкриває покрови байок, темряву таємниць, тонкі смисли незліченнних приказок».
Дуже скоро почали укладати нові словники. Але функції за ними залишилися ті самі. Італієць Амброджо Калепіно на початку XVI століття уклав тлумачний словник латинської мови, який потім іще понад 120 років перевидавали, весь час додаючи до латинських гасел їхні переклади іншими європейськими мовами. Врешті, в останніх перевиданнях латинські слова перекладалися 11-ма і більше мовами. Цей величезний фоліант був неодмінним товаришем в освітніх подорожах молодих ренесансних шляхтичів. Він теж був синтетичним, як і всі словники, згадувані раніше: суто лінгвістична інформація зведена до мінімуму, зате енциклопедичний і «культурологічний» коментар, як би ми назвали його сьогодні, займає ледве не декілька абзаців.
Завдання такого словника – радше бути поводирем, ніж просто інформатором.
У найсхіднішому форпості тогочасного європейського світу, у Речі Посполитій, з небаченою синхронністю, менш ніж за одне десятиліття, з’являються словники мов трьох ключових народів цієї держави: польсько-латино-грецький (Г. Кнапський, Краків, 1621), церковнослов’янсько-староукраїнський (Памво Беринда, Київ, 1627), польсько-латино-литовський (К. Ширвід, Вільнюс, 1629).
Суто лінгвістична інформація зведена до мінімуму, зате енциклопедичний і «культурологічний» коментар, як би ми назвали його сьогодні, займає ледве не декілька абзаців.
Набір мов і їхня ієрархія настільки промовисті, що майже не потребують коментарів. У кожному з них національна мова зіставлена з мовами, що володіли більшим культурним престижем як мови науки, культу, справоздання.
Памво Беринда, лексикограф і друкар, найменше думав про «лексикографію». Видаючи свій словник, за яким іще кілька століть вивчали церковнослов’янську мову в багатьох православних країнах (як і за виданою трохи раніше граматикою Мелетія Смотрицького), Беринда мав на меті інше: через те, що книжна мова «трудности теж слов до вырозумінятемных многії в собі маєт, зачим и самая церков россійская многим власним сынам своим в огиду приходит». Пафос його праці – той самий, що в полемічної літератури: сформувати православного свідомого вірянина.
«Лексикон» Памви Беринди як явище культурне проступає у всій повноті лише на тлі епохи бароко, поза контекстом якої він не прочитується адекватно. Адже в літературі бароко часто натрапляємо на образи алфавіту, букваря чи словника як упорядкованого всесвіту. Приміром, твір св. Димитрія Туптала «Алфавіт духовний» чи «Разговор, называемый алфавит, или букварь мира» Григорія Сковороди. У філософії Сковороди середохресним є вчення про «сродну працю», коли кожен займає своє місце. І світ, який би був побудований за таким принципом, безсумнівно, нагадував би словник. Адже словники організовано «в алфавітному порядку» (лат. alphabeticeordine), а лат. ordо – це і є «розподіл і розміщення кожної речі на своє (відповідне) місце» (так його пояснює А. Калепіно).
Для користувачів старовинних словників, а тим паче для їхніх укладачів, словник був текстом над текстами, який мав допомогти у засвоєнні культової і культурної класики (античні тексти, Біблія). А в епоху бароко були доведені до повного вираження ті тенденції, які були закладені в ідеї європейського словника в момент його появи. Показово, що саме в осьову епоху К. Ясперса три незалежні лінгвістичні традиції – китайська, індійська, антична – спромоглися на достатній рівень лінгвістичної рефлексії, аби представити лексичне багатство своїх мов у формі суцільного списку слів. І вже в цьому, доволі простому, здавалося б, завданні вони виявили свою світоглядну розбіжність.
Потяг до алфавітності був настільки сильний у період становлення європейської модерності, що навіть перший європейський бібліографічний покажчик був алфавітно, а не тематично організованим, хоч останнє було б набагато зручніше. Творець цього монументального твору – Конрад Геснер, лікар і полімат, – видав його під назвою «Bibliotheca Universalis» 1545 року, рівно через сто років після Гутенбергового винаходу, і зібрав у ньому всі книги, як друковані, так і рукописні, які були йому доступні під час численних подорожей Європою. І тільки через три роки, 1548 року, він видає як доповнення до попередньої праці тематично організований покажчик з усіх галузей тогочасного знання (у порядку від граматики до християнського теології). Отак принцип тематичної організації поступився місцем алфавітності навіть там, де можна було б очікувати протилежного.
Європейський словник, організований алфавітно, символізує собою відхід від натурфілософського підходу до світобудови (втіленого в східних тематичних словниках) як відповідності між стихіями і істотами, вкладаючи світ у схему, не пов’язану з природними протиставленнями і циклами (небо – земля і т.д.).
Потяг до алфавітності був настільки сильний у період становлення європейської модерності, що навіть перший європейський бібліографічний покажчик був алфавітно, а не тематично організованим, хоч останнє було б набагато зручніше.
Учення атомістів було можливе там, де існує алфавіт, спершу як метафора: лат. elementum – не що інше, як «а-бе-тка», але названа за першими літерами другої половини алфавіту. А «Алфавіт» і «буквар» світу можливий там, де світ членується згідно з порядком неочевидності, тобто – теорії, головного винаходу європейської цивілізації.
Назарій Назаров, головний редактор часопису «Мова та історія»
[1]Необхідну бібліографію можна знайти в монографії автора: Назаров Н.А. Теоретичні засади та принципи української етимологічної лексикографії. – К., 2013.
Рецензії на книги Олексія Толочка «Очерки начальной руси» (2015) та «Киевская Русь и Малороссия в ХІХ веке» (2012)
Від викладу історії завжди вимагають особливої об’єктивності. Однак усі історичні тексти є винятково суб’єктивними. Робота дослідника завжди містить вагому частку амбіційності і через це сповнена розчарувань. Майже завжди ставиться за мету вивчити більше, ніж це можливо в реальності. Така амбіційність часто стає причиною хибних висновків. Прагнення дослідити більше призводить до перебільшення значення наукових знахідок, ба навіть до відвертих вигадок. Особливо це стосується тих наукових пошуків, де здійснюється спроба реконструкції реальності, її «відновлення».
Урешті це один із тих випадків, коли славетне українське «кумівство» не гальмувало модернізацію, а сприяло їй через піднесення егалітарного та поступового національного руху, компенсуючи становим ресурсом брак модерних громадянських інститутів.
Практики громадської діяльності традиційно розглядають як важливий вимір модерного суспільства, а їхню активізацію – як чинник деструкції домодерних і ранньомодерних соціальних структур та ідентичностей, насамперед, станових. Останні М. Вебер визначав[1] через низку індикаторів, особливе місце серед яких належало престижу походження, і підкреслював, що станова соціалізація характеризується спільним способом життя й виховання, а відтворюється насамперед через шлюб. Продовжити читання “Від родини до нації: мікросоціологія громадівського руху 1860-1890-х років”
Соціологи, аналізуючи регіональну специфіку, змушені групувати області в макрорегіони, тим самим стереотипізуючи регіональний поділ в Україні. Але якщо ми подивимось на кожну область окремо, побачимо, що звичних для нас регіональних ліній поділу немає.
Вікторія Середа – доцентка кафедри соціології Українського католицького університету у Львові та наукова співробітниця проекту «MAPA»при Українському науковому інституті Гарвардського університету, керівниця проекту «Регіон, нація та інше: міждисциплінарне та міжкультурне переосмислення України», брала участь в організації понад 30 соціологічних досліджень, значна частина яких була присвячена національній, етнічній, регіональній тожсамості, історичній пам’яті та полікультурностіі викликала резонанс у громадських дискусіях. Обговорюємо досвід переосмислення власної спеціалізації, виклики історико-соціологічних студій, поради для тих, хто бажає спробувати свої сили в закордонних наукових центрах. Про те, як минуле стає ресурсом майбутнього, а внутрішня міграція, обумовлена війною, впливає на трансформації національної тожсамості, про те, як емпіричний інструментарій конструює артефакти й «самосправджувані пророцтва», про новітні підходи в дослідженні етнічності й національної ідентичності, а також про те, чому не слід боятися змінювати фах, – в інтерв’ю з відомою дослідницею.Продовжити читання “Вікторія Середа: «Жорстких регіональних поділів в Україні не існує»”
За останнє десятиріччя у нейробіології відбулося масштабне відродження інтересу до природи свідомості та самості. Цю проблему розглядали з різноманітних кутів зору – від електрофізіології окремо взятого нейрона до макроскопічної анатомії мозку. Я абсолютно впевнений, що проблема самості буде розв’язана за життя більшості з тих, хто зараз читає цей есей.
Оригінальна версія есею побачила світ
на інтернет-сторінці електронного
часопису «Edge»
Однією з останніх проблем, які залишаються не розв’язаними в науці, є загадка людської свідомості. Людський мозок – просто грудка желе всередині вашої черепної коробки – може міркувати над широтою міжзоряного простору та оперувати такими поняттями, як нуль і нескінченність. Навіть більш дивовижним є те, що він може порушувати питання про сенс власного існування. «Хто я?» – мабуть, найосновніше з усіх питань. Продовжити читання “Вілаянур Рамачандран “Самосвідомість: останній рубіж””
Рецензія на книгу Сергія Плохія «Походження слов’янських націй: домодерні ідентичності в Україні, Росії та Білорусі » (2015)
Сергій Плохій – директор Українського наукового інституту Гарвардського університету, наразі вважається одним із найбільш авторитетних дослідників історії Центрально-Східної Європи, лауреат низки відзнак, зокрема, лише за 2015 р. отримав дві престижні міжнародні премії – Ліонеля Ґелбера, серед лауреатів якої, зокрема, Ерік Гобсбаум та Езра Воґель – учень Т. Парсонса, один із фундаторів факультету соціології у Гарварді, премії Фундації Антоновичів, лауреатами якої в різний час були Роман Шпорлюк, Збігнев Бжезинський та Микола Рябчук. Оригінальне видання монографії здійснене Кембриджським університетом 2006 р.
Комунікація знаходиться поза інституційним контролем з боку держав та розвивається незалежно від них. Через це можливим є використання стратегії реінтеграції окупованих територій через більш активну комунікацію у соціальних мережах.
Розвиток комунікацій, поширення інтернет-покриття сприяє тому, що все більше інформації про населення соціологи можуть здобувати, не виходячи за межі свого робочого кабінету. Насамперед тут ідеться про технології Big Data (великих даних). Дедалі частіше звучать думки, що у соціолога тепер немає потреби вриватися в особисте життя громадян, адже шалене збільшення кількості оцифрованої інформації призвело до того, що «приватності більше не існує». Продовжити читання “(НЕ)ідентичні окупації: що може розповісти Twitter про Донбас і Крим”
Нам ніколи не казали, що справжня демократія – це ліберальна демократія. Лише тоді вона має сенс. Без лібералізму, як я вже казав, демократія перетворюється на канібальську демократію. Чисто егалітарне явище, що дає широкий простір для популізму.
У другій частині обговорюємо апорії української національної тожсамості (ох, ця вічна тема!) під впливом політичних та культурних чинників останніх років, взаємозв’язок тожсамості та владних інститутів у контексті революцій, а також як сучасні ідентифікаційні практики наснажуються з класичних ідей свободи, демократії чи квазірелігійних смислових структур. Про те чому міф не вмер, чи існує ліберальна традиція в Україні, а також, як категорії політичної філософії залежать від мови, яка їх генерує. М. Рябчук також вперше публічно підіймає завісу перед своєю майбутньою книгою, над якою наразі працює у США. Продовжити читання “Микола Рябчук: «Відсутність ліберального аспекту в ідеї демократії – згубна»”
Всеукраїнський соціологічний часопиc "СВОЄ" 