Чи живі імперії?

у постімперських центрах – більш виразна національна ідентичність (гордість), тоді як на периферійних територіях більш висока авторитарність і релігійність.

Advertisements

9 листопада на факультеті соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка відбулася презентація дослідження «Постімперські сліди в політичній культурі українського суспільства (європейські порівняння)», презентоване Ольгою Куценко – професоркою факультету соціології, завідувачкою кафедри соціальних структур та соціальних відносин.

Імперська динаміка зазнала довгої історичної еволюції у Європі, котра значною мірою була обумовлена тими зразками, що їх заклали два середньовічних утворення: Священна Римська та Оттоманська імперії. Правонаступницями першої стали Австрійська та Німецька, а другої – почасти Російська. Станом на ХІХ ст. території країн Центральної та Східної Європи були поділені між ними. Ключове припущення дослідження спиралося на логіку path dependence і стверджувало залежність поточного суспільного розвитку від історичного «спадку» минулої епохи затіненої імперіалізмом, який є не лише політичним, але й культурним явищем, тож оцінити його вплив пропонувалося через цінності значущі для більшої частини суспільства. Адже цінності – ядро культури, у дослідженні вони аналізувалися через 6 параметрів:

  1. авторитарні установки (підтримку авторитарного порядку, управління країною сильним лідером);
  2. демократичні установки (на противагу першій – підтримка демократичного порядку);
  3. національна ідентичність (гордість за свою країну, інтенсивності самоідентифікації з країною);
  4. релігійність (віра й частота здійснення релігійних відправ);
  5. соціальна довіра (довіра до людей);
  6. соціальна активність (участь у добровільних організаціях і волонтерство).

Використовуючи дані Європейського дослідження цінностей, було виділено чотири регіони, які в минулому були центрами могутніх імперських утворень:

  • «німецький»;
  • «австрійський»;
  • «російський»;
  • «турецький».

 

cartoon--imperialism-1885-granger

Карикатура на імперські амбіції 1885 року

Спираючись на виділені параметри, була виявлена структура із 7 кластерів 22 країн, які виявилися згруповані у два макрокластери: «німецько-австрійський» і «російсько-турецький»:

Макрокластер I

  1. Німеччина, Чехія, Естонія
  2. Австрія, Словенія, Албанія
  3. Угорщина, Польща, Словаччина, Хорватія

 

Макрокластер II

  1. Туреччина, Румунія, Молдова, західна Україна
  2. Боснія, південно-східна Україна, Литва
  3. Росія, Білорусія, Латвія, центральна Україна
  4. Болгарія, Сербія, Македонія.

Вся територія України закріпилася за останнім макрокластером, причому, несподівано три регіони, опинилися у трьох різних кластерах:

  1. Західна Україна (несподівана схожість з Туреччиною, Румунією та Молдовою) – найбільш релігійний, з найнижчим рівне довіри.
  2. Центральна Україна (схожість із Росією, Білорусією та Латвією)
  3. Південно-Східна Україна (зв’язок з Боснією і Герцеговиною, та Литвою)

Загалом, найменш демократичними серед проаналізованих країн виявилися центральна і південно-східна Україна, Росія і Латвія. Цікавим було те, що у постімперських центрах – більш виразна національна ідентичність (гордість), тоді як на периферійних територіях більш висока авторитарність і релігійність. Аналіз показав значні відмінності між 2 постімперськими кластерами згідно з 6-ма параметрами «імперського сліду».

Для групи постсоціалістичних країн першого макрокластера характерна схильність в установках на соціальний порядок.

Простір колишніх Російської та Оттоманської імперій в цілому є більш авторитарним, релігійним і менш соціально активним. Якщо постімперські центри порівнювати між собою, то у Туреччині більш виразні демократичні установки, тоді як Росія – менш демократична проте з вищим рівнем  національної гордості.

Водночас, дослідження засвідчило деякі проблемні аспекти поєднання логіки path dependence та кластерного аналізу в концепції постімперських слідів. Наприклад, як пояснити спільну кластеризацію Литви, південно-східної України та Боснії і Герцеговини? Це сталося внаслідок статистичного збігу чи за цим стоїть причинна залежність, яка не описана концепцією? Якщо друге, то чи ця залежність описується саме «імперським слідом», а не іншими явищами?

Отже, результати дослідження були дещо несподіваними. Лекторка зазначила, що «цінності, моделі поведінки утворюють структури довгої тривалості». Лишається відкритим питання, яке намагалася обговорити аудиторія: чи можливо відійти від імперіалізму? Наскільки відкритий «коридор можливостей» для України?

На ці питання, вочевидь, в українських реаліях доведеться давати відповіді не лише теоретично.

Христина Савчук, спеціально для часопису «СВОЄ»

Олексій Шестаковський: «Необхідно долучатися до критичних змін у суспільстві»

Наше суспільство має стати насамперед безпечним, бо перша ціль у кожної людини – безпека. Суспільних благ має бути досить багато і в суспільстві має сутнісно зміститися центр уваги

Становище ЛГБТ-спільноти – не лише дражлива суспільна тема, але й складний об’єкт соціологічного дослідження. Виважена громадянська стратегія сприяння прав уразливих спільнот та державна політика у цій царині потребують ґрунтовного академічного супроводу, якого однак, бракує в Україні. Яка соціальна природа гомофобії та чи є якісь специфічно українські її особливості? Чи аж такий однозначний вплив релігійності на установки стосовно ЛГБТ? Всі ці питання потребую розгляду в ширшому контексті аналізу соціальних змін в Україні. Олексій Шестаковський – кандидат соціологічних наук, був науковим співробітником Інституту економіки та прогнозування НАН України, консультантом Інституту соціальних досліджень імені О. Яременка, співпрацював у низці громадських проектів, його тексти публікували інтернет-видання «Українська правда», «НВ» тощо. Наразі він незалежний дослідник, у червні 2017 року на конференції «Мультикультурність. Гендер. Ідентичність: квір-дослідження на пострадянському просторі», яка відбулася на факультеті соціології Київського університету, представив результати дослідження «Післяреволюційна Україна: толерантність чи ухил вправо?», де торкнувся тематики гетеросексистських упереджень в сучасній Україні. Про це дослідження він розповів для часопису «СВОЄ».

У своїй доповіді Ви зауважили, що чинники, котрі обумовлюють гетеросексистські упередження в Україні та на Заході доволі подібні, однак є певні особливості. Скажіть що вирізняє упередження в Україні?

Наприклад, вплив віку в Україні є досить лінійним. Чим старшим був респондент, тим вища в середньому була упередженість. Тобто не було такого, що спочатку упередженість підвищується, потім знижується чи навпаки, хоча є публікації (наприклад, американські), де фіксувалося. Інша цікава річ вийшла з релігією. Релігійність я виділив за допомогою двох змінних: наскільки людина сама вважає себе релігійною та як часто вона ходить до церкви. Цікаво те, що вплив релігійності опосередковується тим, що називається «авторитарною установкою». Це не якийсь, як вважали давно, «тип особистості» чи характеру. Тепер це радше вважається окремим когнітивним стилем. Continue reading “Олексій Шестаковський: «Необхідно долучатися до критичних змін у суспільстві»”

Кожне п’яте дослідження може містити сфабриковані дані

Опитування у країнах другого світу нерідко здійснюються за допомогою face-to-face інтерв’ю, котре передбачає, що інтерв’юер ходитиме від дверей до дверей через небезпечне середовище. Тож, однією з неспростовних проблем, за словами Робінса, є «саморобні» анкети, коли інтерв’юер сидить на вулиці й вигадує відповіді, нерідко, задля збереження часу, їх повторюючи.

circle
Джон Богенон, кореспондент журналу Science

Як часто інтерв’юери, котрі проводять опитування, частково чи повністю фабрикують дані? Деякі кричущі випадки шахрайства протягом кількох минулих років актуалізували це питання, але весь масштаб проблеми залишається нез’ясованим. Учора на зустрічі у Вашингтоні двоє відомих дослідників, Майкл Робінс та Нобл Куріакос, презентували статистичний тест для виявлення сфабрикованих відповідей в опитуваннях. Після застосування тесту до  більш ніж 1000 загальнодоступних комплектів даних із міжнародних досліджень, стала вимальовуватись тривожна картина: кожне п’яте дослідження не пройшло перевірки, виявивши високу ймовірність фальсифікацій.

Continue reading “Кожне п’яте дослідження може містити сфабриковані дані”

Велика стіна

Чжан Їмоу від імені Китаю каже, мовляв, світ у великій кризі через ті сили, що їх всі ми, але головним чином ви, Захід, викликали. Їх поодинці розрулити не можна, лише разом. Але для цього потрібно припасти до нашої китайської культури, яка, взагалі-то кажучи, завжди була мудрішою й давнішою.

circle
Олексій Шестаковський, кандидат соціологічних наук, незалежний експерт.

Найцікавішим у фільмі «Велика стіна» («The Great Wall») є зовсім не візуальний ряд, і не сюжет, неправдоподібний навіть за фентезійною міркою.

Найцікавішим є месидж про Китай і Захід у сучасному світі.

І я поки що не бачив рецензента, який би його вловив. Всі переважно вернуть носа через те, що фільм, умовно кажучи, не «Доктор Стрендж», і не «Володар Перснів». Що монстри не вражають, і взагалі, чому їх гранатами одразу не закидали, якщо мали порох?

Піднебесна і Захід сходяться разом і вимушені пліч-о-пліч долати не просто зло, а глобальний виклик людству.

При цьому диспозиції в них такі. Китай не просто виявляється потужною, розвиненою й казково багатою державою, порівняно з якою на західних околицях Євразії – живуть роз’єднані голодранці. До речі, більшу частину писаної історії десь так і було.

Китай є осередком справжньої культури й справжніх цінностей. У фільмі вони зводяться до конфуціанського почуття обов’язку перед іншими й батьківщиною, і довіри, яка на цьому базується.

Натомість голозаді європейці краще за китайців тільки воюють, вони більш відчайдушні й винахідливі (магніт і гарпун). А ще вони більш жадібні (хто сказав «капіталізм»?).

Зрозуміло, в сьогоднішньому контексті йдеться не тільки й не стільки про Європу, як про США, її наступника як світової надпотуги.

Однакові кіномонстри, яким протистоять об’єднані сили Сходу й Заходу, також прямолінійно поіменовані наслідками безкінечної жадоби. Чим не безликі економічні сили, викликані до життя суспільством модерну, і які призвели до системної кризи всього світоустрою?

Подолати їх можливо, тільки якщо об’єднати войовничість і винахідливість Заходу разом із довірою й цінностями китайців. Коли перше поставити на службу другому.

Причому, егоїстична, корислива Європа, уособлена Вільямом Метт-Деймоном, мала прозріти й змінитися – наскільки це дозволяла картонність персонажу. Зверніть увагу, що Китай в особі генерала Лінь загалом не змінився по ходу фільму. І всі мають зрозуміти, що «ми не такі різні, як може здаватися спочатку».

Якщо коротко.

Чжан Їмоу від імені Китаю каже, мовляв, світ у великій кризі через ті сили, що їх всі ми, але головним чином ви, Захід, викликали. Їх поодинці розрулити не можна, лише разом. Але для цього потрібно припасти до нашої китайської культури, яка, взагалі-то кажучи, завжди була мудрішою й давнішою. Потрібно бути разом, і пройнятися нашими цінностями, без цього нам не уникнути катастрофи, розумієте?

Але Захід (а також його крайній схід) не те, що не погодився. Він взагалі не зрозумів зміст, а лише про форму торочить. Не ходять в масові кінозали за притчами, які вимагають знання історичної перспективи.

Не пройняло рудих варварів. Ставлять 5/10 у рецензіях, ще й торгівельні обмеження вводити хочуть.

 

Пітер Кауфман: «Кохання – це соціальне явище»

Твердження, що кохання – явище соціальне, може здатися дивним і навіть блюзнірським. Більшість з нас переконана, що закохуватися – це природньо. Що соціального може бути у цих фізіологічних процесах і щирих емоціях?

d65fc9fa8713d5a6207276c2327ad6ec

Коли я був маленьким, у моїх батьків була книга, котру я постійно гортав, що називалася «Кохання – це йти, тримаючись за руки». Книга була написана ілюстратором журналу «Peanuts» Чарльзом Шульцом, і на кожній сторінці була картинка з Чарлі Брауном, Снупі, Люсі й багатьма іншими, хто розповідав, що таке кохання: «Кохання – це коли не хочеш казати прощавай», «Кохання – це гуляти разом під дощем», «Кохання – це дати йому перемогти, знаючи що ти могла б бути першою», «Кохання – це цілий світ» (зважте, що йдеться про 60-ті роки!). Хоча я і не зазирав у ту книгу вже багато років, я абсолютно переконаний, що там не було сторінки, де говорилося б, що кохання – це соціальне явище.

Continue reading “Пітер Кауфман: «Кохання – це соціальне явище»”

Редакційна колонка: “Легка нестерпність (тож)самості”

stanislav-kirkilewski-burn-the-witch-60-80cm-1600behance
(с) Stanislav Kirkilewski “Fils du cœur humain”

Соціології завжди бракувало інтелектуальних ресурсів, щоб сформулювати вичерпну концептуалізацію ідентичності. Повсякчас, коли використовують це поняття поряд з прикметниками «етнічна», «ґендерна» чи будь-яка інша, визначення самої ідентичності приймається на віру. Все, на що здатні соціологи – сказати, що тут і далі йдеться про ототожнення себе з певною практикою, групою чи будь-якою іншою сутністю. У цьому найширшому за історію часопису випуску, ми сягнемо ширшого кола ідей. Якщо зробити крок за межі поля соціології, виявляється, що проблема ідентичності приховує в собі ряд неймовірно захоплюючих і разом з тим заборонених для повсякденного розуму питань.

Відкриває випуск стаття-репортаж Олени Дядікової, де на прикладі конкурсу дослідницьких робіт розкриваються дилеми тожсамості соціології як науки і професії. Аналітика від Романа Кириченка розповість про ідентичності користувачів Твіттера з Криму й Донбасу в їх стосунку до інформаційного поля України та Росії. Володимир Шелухін здійснить археологічну розвідку в історію громадівського руху як ключового осередку становлення української модерної нації. Екскурс в історію європейського словника від Назарія Назарова покаже, як історично змінювалися критерії категоризації світу людьми Заходу. Іван Скорина розповість про парадокси соціального конструювання таких явищ як дитинство та педофілія. Аліна Хелашвілі, з опорою на книгу Н. Ґ. Канкліні, покаже як саме ми уявляємо собі «глобальний світ».  У своєму відгуку на текст Т. Г. Еріксена Анастасія Фітісова доведе, чому сміття є важливою філософською категорією. У рецензіях на ґрунтовні дослідження Сергія Плохія та Олексія Толочка ми стикнемося з деконструкцією нашого історичного минулого – від «Русі» літописів до «України-Русі» Грушевського. А те, як колективні уявлення про історію визначають нашу сучасність розповість у своєму огляді 5 книжок про «політику пам’яті» Артемій Плєханов.

Крім того, ви знайдете в часописі переклади чудових текстів незабутньої каліфорнійської трійки. Дона Гаравей повідає про наше хтонічне майбутнє в ктулуцені, Роджерс Брубейкер порівняє мову й релігію як ключові джерела плюралізму в сучасних ліберальних суспільствах, а Вілаянур Рамачандран розповість, що сьогодні думають про ідентичність нейробіологи. Читайте також продовження ексклюзивного інтерв’ю з Миколою Рябчуком та дві надзвичайно цікаві професійно-біографічні бесіди з українськими соціологинями Вікторією Середою та Оксаною Кузяків.

Приєднуйтеся до нас і пишіть СВОЄ.

РЕДКОЛЕГІЯ

5 книг о «политике памяти»

За последние двадцать лет исследования, объединённые концептом памяти, переживают настоящий бум, обретая небывалую научную и политическую актуальность.

Изучение памяти в социологическом ключе имеет длительную историю, восходящую к работам классиков первой половины ХХ века. За последние двадцать лет исследования, объединённые концептом памяти, переживают настоящий бум, обретая небывалую научную и политическую актуальность. Сегодня тематика «политики памяти» представляет собой целое направление в социальных и гуманитарных науках, касаясь вопросов формирования национальной идентичности, исторической политики, использования памяти как инструмента внешней политики, оправдания элитами своих действий, как через позитивные исторические примеры, так и трудное прошлое. Политика памяти становится предметом междисциплинарного изучения и книги, написанные специалистами из разных областей, историками, социологами, психологами являют собой яркое тому подтверждение*. Continue reading “5 книг о «политике памяти»”