Олексій Шестаковський: «Необхідно долучатися до критичних змін у суспільстві»

Наше суспільство має стати насамперед безпечним, бо перша ціль у кожної людини – безпека. Суспільних благ має бути досить багато і в суспільстві має сутнісно зміститися центр уваги

Advertisements

Становище ЛГБТ-спільноти – не лише дражлива суспільна тема, але й складний об’єкт соціологічного дослідження. Виважена громадянська стратегія сприяння прав уразливих спільнот та державна політика у цій царині потребують ґрунтовного академічного супроводу, якого однак, бракує в Україні. Яка соціальна природа гомофобії та чи є якісь специфічно українські її особливості? Чи аж такий однозначний вплив релігійності на установки стосовно ЛГБТ? Всі ці питання потребую розгляду в ширшому контексті аналізу соціальних змін в Україні. Олексій Шестаковський – кандидат соціологічних наук, був науковим співробітником Інституту економіки та прогнозування НАН України, консультантом Інституту соціальних досліджень імені О. Яременка, співпрацював у низці громадських проектів, його тексти публікували інтернет-видання «Українська правда», «НВ» тощо. Наразі він незалежний дослідник, у червні 2017 року на конференції «Мультикультурність. Гендер. Ідентичність: квір-дослідження на пострадянському просторі», яка відбулася на факультеті соціології Київського університету, представив результати дослідження «Післяреволюційна Україна: толерантність чи ухил вправо?», де торкнувся тематики гетеросексистських упереджень в сучасній Україні. Про це дослідження він розповів для часопису «СВОЄ».

У своїй доповіді Ви зауважили, що чинники, котрі обумовлюють гетеросексистські упередження в Україні та на Заході доволі подібні, однак є певні особливості. Скажіть що вирізняє упередження в Україні?

Наприклад, вплив віку в Україні є досить лінійним. Чим старшим був респондент, тим вища в середньому була упередженість. Тобто не було такого, що спочатку упередженість підвищується, потім знижується чи навпаки, хоча є публікації (наприклад, американські), де фіксувалося. Інша цікава річ вийшла з релігією. Релігійність я виділив за допомогою двох змінних: наскільки людина сама вважає себе релігійною та як часто вона ходить до церкви. Цікаво те, що вплив релігійності опосередковується тим, що називається «авторитарною установкою». Це не якийсь, як вважали давно, «тип особистості» чи характеру. Тепер це радше вважається окремим когнітивним стилем. Continue reading “Олексій Шестаковський: «Необхідно долучатися до критичних змін у суспільстві»”

Кожне п’яте дослідження може містити сфабриковані дані

Опитування у країнах другого світу нерідко здійснюються за допомогою face-to-face інтерв’ю, котре передбачає, що інтерв’юер ходитиме від дверей до дверей через небезпечне середовище. Тож, однією з неспростовних проблем, за словами Робінса, є «саморобні» анкети, коли інтерв’юер сидить на вулиці й вигадує відповіді, нерідко, задля збереження часу, їх повторюючи.

circle
Джон Богенон, кореспондент журналу Science

Як часто інтерв’юери, котрі проводять опитування, частково чи повністю фабрикують дані? Деякі кричущі випадки шахрайства протягом кількох минулих років актуалізували це питання, але весь масштаб проблеми залишається нез’ясованим. Учора на зустрічі у Вашингтоні двоє відомих дослідників, Майкл Робінс та Нобл Куріакос, презентували статистичний тест для виявлення сфабрикованих відповідей в опитуваннях. Після застосування тесту до  більш ніж 1000 загальнодоступних комплектів даних із міжнародних досліджень, стала вимальовуватись тривожна картина: кожне п’яте дослідження не пройшло перевірки, виявивши високу ймовірність фальсифікацій.

Continue reading “Кожне п’яте дослідження може містити сфабриковані дані”

Велика стіна

Чжан Їмоу від імені Китаю каже, мовляв, світ у великій кризі через ті сили, що їх всі ми, але головним чином ви, Захід, викликали. Їх поодинці розрулити не можна, лише разом. Але для цього потрібно припасти до нашої китайської культури, яка, взагалі-то кажучи, завжди була мудрішою й давнішою.

circle
Олексій Шестаковський, кандидат соціологічних наук, незалежний експерт.

Найцікавішим у фільмі «Велика стіна» («The Great Wall») є зовсім не візуальний ряд, і не сюжет, неправдоподібний навіть за фентезійною міркою.

Найцікавішим є месидж про Китай і Захід у сучасному світі.

І я поки що не бачив рецензента, який би його вловив. Всі переважно вернуть носа через те, що фільм, умовно кажучи, не «Доктор Стрендж», і не «Володар Перснів». Що монстри не вражають, і взагалі, чому їх гранатами одразу не закидали, якщо мали порох?

Піднебесна і Захід сходяться разом і вимушені пліч-о-пліч долати не просто зло, а глобальний виклик людству.

При цьому диспозиції в них такі. Китай не просто виявляється потужною, розвиненою й казково багатою державою, порівняно з якою на західних околицях Євразії – живуть роз’єднані голодранці. До речі, більшу частину писаної історії десь так і було.

Китай є осередком справжньої культури й справжніх цінностей. У фільмі вони зводяться до конфуціанського почуття обов’язку перед іншими й батьківщиною, і довіри, яка на цьому базується.

Натомість голозаді європейці краще за китайців тільки воюють, вони більш відчайдушні й винахідливі (магніт і гарпун). А ще вони більш жадібні (хто сказав «капіталізм»?).

Зрозуміло, в сьогоднішньому контексті йдеться не тільки й не стільки про Європу, як про США, її наступника як світової надпотуги.

Однакові кіномонстри, яким протистоять об’єднані сили Сходу й Заходу, також прямолінійно поіменовані наслідками безкінечної жадоби. Чим не безликі економічні сили, викликані до життя суспільством модерну, і які призвели до системної кризи всього світоустрою?

Подолати їх можливо, тільки якщо об’єднати войовничість і винахідливість Заходу разом із довірою й цінностями китайців. Коли перше поставити на службу другому.

Причому, егоїстична, корислива Європа, уособлена Вільямом Метт-Деймоном, мала прозріти й змінитися – наскільки це дозволяла картонність персонажу. Зверніть увагу, що Китай в особі генерала Лінь загалом не змінився по ходу фільму. І всі мають зрозуміти, що «ми не такі різні, як може здаватися спочатку».

Якщо коротко.

Чжан Їмоу від імені Китаю каже, мовляв, світ у великій кризі через ті сили, що їх всі ми, але головним чином ви, Захід, викликали. Їх поодинці розрулити не можна, лише разом. Але для цього потрібно припасти до нашої китайської культури, яка, взагалі-то кажучи, завжди була мудрішою й давнішою. Потрібно бути разом, і пройнятися нашими цінностями, без цього нам не уникнути катастрофи, розумієте?

Але Захід (а також його крайній схід) не те, що не погодився. Він взагалі не зрозумів зміст, а лише про форму торочить. Не ходять в масові кінозали за притчами, які вимагають знання історичної перспективи.

Не пройняло рудих варварів. Ставлять 5/10 у рецензіях, ще й торгівельні обмеження вводити хочуть.

 

Пітер Кауфман: «Кохання – це соціальне явище»

Твердження, що кохання – явище соціальне, може здатися дивним і навіть блюзнірським. Більшість з нас переконана, що закохуватися – це природньо. Що соціального може бути у цих фізіологічних процесах і щирих емоціях?

d65fc9fa8713d5a6207276c2327ad6ec

Коли я був маленьким, у моїх батьків була книга, котру я постійно гортав, що називалася «Кохання – це йти, тримаючись за руки». Книга була написана ілюстратором журналу «Peanuts» Чарльзом Шульцом, і на кожній сторінці була картинка з Чарлі Брауном, Снупі, Люсі й багатьма іншими, хто розповідав, що таке кохання: «Кохання – це коли не хочеш казати прощавай», «Кохання – це гуляти разом під дощем», «Кохання – це дати йому перемогти, знаючи що ти могла б бути першою», «Кохання – це цілий світ» (зважте, що йдеться про 60-ті роки!). Хоча я і не зазирав у ту книгу вже багато років, я абсолютно переконаний, що там не було сторінки, де говорилося б, що кохання – це соціальне явище.

Continue reading “Пітер Кауфман: «Кохання – це соціальне явище»”

Редакційна колонка: “Легка нестерпність (тож)самості”

stanislav-kirkilewski-burn-the-witch-60-80cm-1600behance
(с) Stanislav Kirkilewski “Fils du cœur humain”

Соціології завжди бракувало інтелектуальних ресурсів, щоб сформулювати вичерпну концептуалізацію ідентичності. Повсякчас, коли використовують це поняття поряд з прикметниками «етнічна», «ґендерна» чи будь-яка інша, визначення самої ідентичності приймається на віру. Все, на що здатні соціологи – сказати, що тут і далі йдеться про ототожнення себе з певною практикою, групою чи будь-якою іншою сутністю. У цьому найширшому за історію часопису випуску, ми сягнемо ширшого кола ідей. Якщо зробити крок за межі поля соціології, виявляється, що проблема ідентичності приховує в собі ряд неймовірно захоплюючих і разом з тим заборонених для повсякденного розуму питань.

Відкриває випуск стаття-репортаж Олени Дядікової, де на прикладі конкурсу дослідницьких робіт розкриваються дилеми тожсамості соціології як науки і професії. Аналітика від Романа Кириченка розповість про ідентичності користувачів Твіттера з Криму й Донбасу в їх стосунку до інформаційного поля України та Росії. Володимир Шелухін здійснить археологічну розвідку в історію громадівського руху як ключового осередку становлення української модерної нації. Екскурс в історію європейського словника від Назарія Назарова покаже, як історично змінювалися критерії категоризації світу людьми Заходу. Іван Скорина розповість про парадокси соціального конструювання таких явищ як дитинство та педофілія. Аліна Хелашвілі, з опорою на книгу Н. Ґ. Канкліні, покаже як саме ми уявляємо собі «глобальний світ».  У своєму відгуку на текст Т. Г. Еріксена Анастасія Фітісова доведе, чому сміття є важливою філософською категорією. У рецензіях на ґрунтовні дослідження Сергія Плохія та Олексія Толочка ми стикнемося з деконструкцією нашого історичного минулого – від «Русі» літописів до «України-Русі» Грушевського. А те, як колективні уявлення про історію визначають нашу сучасність розповість у своєму огляді 5 книжок про «політику пам’яті» Артемій Плєханов.

Крім того, ви знайдете в часописі переклади чудових текстів незабутньої каліфорнійської трійки. Дона Гаравей повідає про наше хтонічне майбутнє в ктулуцені, Роджерс Брубейкер порівняє мову й релігію як ключові джерела плюралізму в сучасних ліберальних суспільствах, а Вілаянур Рамачандран розповість, що сьогодні думають про ідентичність нейробіологи. Читайте також продовження ексклюзивного інтерв’ю з Миколою Рябчуком та дві надзвичайно цікаві професійно-біографічні бесіди з українськими соціологинями Вікторією Середою та Оксаною Кузяків.

Приєднуйтеся до нас і пишіть СВОЄ.

РЕДКОЛЕГІЯ

5 книг о «политике памяти»

За последние двадцать лет исследования, объединённые концептом памяти, переживают настоящий бум, обретая небывалую научную и политическую актуальность.

Изучение памяти в социологическом ключе имеет длительную историю, восходящую к работам классиков первой половины ХХ века. За последние двадцать лет исследования, объединённые концептом памяти, переживают настоящий бум, обретая небывалую научную и политическую актуальность. Сегодня тематика «политики памяти» представляет собой целое направление в социальных и гуманитарных науках, касаясь вопросов формирования национальной идентичности, исторической политики, использования памяти как инструмента внешней политики, оправдания элитами своих действий, как через позитивные исторические примеры, так и трудное прошлое. Политика памяти становится предметом междисциплинарного изучения и книги, написанные специалистами из разных областей, историками, социологами, психологами являют собой яркое тому подтверждение*. Continue reading “5 книг о «политике памяти»”

АЛЬФА Й ОМЕГА: походження європейського словника

Європейський словник, організований алфавітно, символізує собою відхід від натурфілософського підходу до світобудови як відповідності між стихіями і істотами, вкладаючи світ у схему, не пов’язану з природними протиставленнями і циклами

 

Коли «стався» перший словник[1]? Хоча традиція грецької ученості має на це точну відповідь (у середовищі александрійських книжників ІІІ ст. до н.е.), проте її нам явно недостатньо. Європейський словник – це взагалі особливе явище, у якому відобразилася сама європейська культура. І то навіть на рівні «композиції» словника як тексту.

Анатоль Франс в одному есеї назвав словник «усесвітом в алфавітному порядку». Так, ніби алфавітний порядок – це річ, споконвіку притаманна словникам. Якраз навпаки: розташувати слова в порядку літер алфавіту, всупереч природному для людського світосприйняття членуванню лексики (як і світу) на тематичні групи, – це річ абсолютно не очевидна. Щось мало вплинути на людей, навіть книжних, аби аж так порвати з принципом очевидності.

Адже наука укладання словників досить давня, з’являється вона в багатьох місцях одразу і, судячи з усього, майже незалежно в різних традиціях. При цьому, що особливо цікаво, скрізь панує принцип тематичної організації, починаючи з перших лексичних списків для заучування, створених в Аккаді для вивчення сакральної шумерської мови.

Особливо витонченої розгалуженості досяг тематичний принцип організації в давньому Китаї: починали словник групи, що стосувалися неба і світил, потому наводилися об’єкти ландшафту, різновиди коштовних шат правителя, а далі вже йшлося про інші людські справи.

Щось мало вплинути на людей, навіть книжних, аби аж так порвати з принципом очевидності.

Можна подумати, що китайцям із їхньою ієрогліфічною писемністю не було іншого виходу, як організувати словник тематично. Насправді ж у сучасних словниках китайської мови прийнятий принцип організації за головним графічним елементом ієрогліфа («ключем»), хоча принципи писемності не змінилися.

Аргумент проти безпосереднього зв’язку алфавітного принципу організації словника з наявністю самого алфавіту надає давньоіндійська традиція: санскрит записували алфавітним письмом (яке, врешті, походить від складового), однак словники («Амаракоша», наприклад) організовані тематично, зі збереженням світової ієрархії, уже відомої нам із китайських словників.

Тож для розмови про походження європейського (і українського як його частини) словника необхідно дати собі раду з принципом алфавітності. Відкіля він узявся? Навіщо він знадобився?

Алфавіт – це винахід фінікійців, хитромудрість якого була відчутна ще в середньовіччі, коли один китайський мандрівник в подорожніх нотатках записав, що народи на заході для письма користуються невеликою кількістю вигадливо перетасованих знаків. Тому десь неподалік від фінікійців і треба шукати перші зразки. Хоч від самої (колись багатої) літератури фінікійців не збереглося нічого, однак надзвичайно близьким до їхньої літератури є Старий Завіт. Отож першими алфавітно організованими текстами, відомими в Європі (точніше – в єдиному культурному середземноморському ареалі), були псалми, перекладені грецькою якраз у ІІІ ст. до н.е., в часи першої елліністичної «глобалізації». Сакральність самого порядку літер алфавіту осмислювалася потім в кабалі.

Вражаючою знахідкою були елліністичні гімни, присвячені давньогрецьким богам, в яких у гекзаметричний метр іще традиційні епітети богів були вкладені не за принципом географічним чи міфологічним (тобто тематичним), а за алфавітом! Ці гімни своєю формою розвивали ті тенденції, які стануть у культурі центральними. Адже потім християнський Бог був названий «альфою й омегою» в Апокаліпсисі Іоанна. А текст, який св. Кирило створив, напевне, водночас зі створенням слов’янських алфавітів, – глаголиці і кирилиці – це «Абеткова молитва», організована відповідно до порядку нововинайденої абетки.

Таким чином, від самого початку принцип алфавітності стає притаманним саме європейським словникам, на противагу східним лексикографічним традиціям. Бажання вирвати найменування (а відповідно, і сам предмет) зі звичного, очевидного тематичного принципу організації тексту надзвичайно суголосне європейські філософській думці, яка на момент появи перших словників була ще доволі новою. В обох сферах помітний той самий принцип долання очевидності. Більш показовою особливістю є те, що в європейських текстах принцип алфавітності поступово почав відображати своєрідний порядок світобудови, а тексти, організовані алфавітно, сприйматися як проекція світового порядку.

Тобто європейський книжник, бажаючи відтворити ієрархію світобудови, йшов не від неба до землі, а від альфи до омеги.

thesaurus
(c) Stanistav Kirkilewski 

В європейських текстах принцип алфавітності поступово почав відображати своєрідний порядок світобудови, а тексти, організовані алфавітно, сприйматися як проекція світового порядку.

Чи відповідають за змістом цьому принципові перші європейські словники? Найперші з них – Аристофана Візантійського, наприклад, – не збереглися, але візантійські компілятори невтомно зберігали їхню традицію, цілком чи частково інкорпоруючи старші лексикони до складу нових. Чи не підсумком такої багатовікової традиції став словник «Суда» (інакше «Свіда»). Гасла словника – це глоси (малозрозумілі слова) із грецьких класиків і грецького перекладу Біблії, до нього також уміщені енциклопедичні статті про всіх головних творців давньогрецької культури. Комбінація еллінської пайдеї і християнського благочестя. «Суда» – це словник для створення людини візантійського зразка.

Діонісієві Ареопагіту, який набуває великої популярності в Візантії приблизно тоді, коли могли компілювати «Суду», приписують трактати «Про божественні імена» і «Про небесну ієрархію». «Суда» – це божественні імена, розташовані відповідно до небесної ієрархії алфавіту.

Із новою силою зацікавлення словникарським спадком Візантії відроджується в Європі, коли Візантії вже не було як держави, але її культура залишалася. У 1499 році в Мілані видають один зі словників, близьких за традицією до «Суди». Його призначення на диво не збігалося з тим, як ми сьогодні розуміємо словник. Автор передмови до видання на взір базарного крикуна рекламує користь від цієї грубезної (понад 1000 сторінок) книги: «гебрейські, латинські і грецькі речі, гідні запам’ятовування (memoranda), всілякі історії стисло охоплює, школи і вислови філософів, оповідки поетів дивовижним відповідним чином повідомляє, відкриває покрови байок, темряву таємниць, тонкі смисли незліченнних приказок».

Дуже скоро почали укладати нові словники. Але функції за ними залишилися ті самі. Італієць Амброджо Калепіно на початку XVI століття уклав тлумачний словник латинської мови, який потім іще понад 120 років перевидавали, весь час додаючи до латинських гасел їхні переклади іншими європейськими мовами. Врешті, в останніх перевиданнях латинські слова перекладалися 11-ма і більше мовами. Цей величезний фоліант був неодмінним товаришем в освітніх подорожах молодих ренесансних шляхтичів. Він теж був синтетичним, як і всі словники, згадувані раніше: суто лінгвістична інформація зведена до мінімуму, зате енциклопедичний і «культурологічний» коментар, як би ми назвали його сьогодні, займає ледве не декілька абзаців.

Завдання такого словника – радше бути поводирем, ніж просто інформатором.

У найсхіднішому форпості тогочасного європейського світу, у Речі Посполитій, з небаченою синхронністю, менш ніж за одне десятиліття, з’являються словники мов трьох ключових народів цієї держави: польсько-латино-грецький (Г. Кнапський, Краків, 1621), церковнослов’янсько-староукраїнський (Памво Беринда, Київ, 1627), польсько-латино-литовський (К. Ширвід, Вільнюс, 1629).

Суто лінгвістична інформація зведена до мінімуму, зате енциклопедичний і «культурологічний» коментар, як би ми назвали його сьогодні, займає ледве не декілька абзаців.

Набір мов і їхня ієрархія настільки промовисті, що майже не потребують коментарів. У кожному з них національна мова зіставлена з мовами, що володіли більшим культурним престижем як мови науки, культу, справоздання.

Памво Беринда, лексикограф і друкар, найменше думав про «лексикографію». Видаючи свій словник, за яким іще кілька століть вивчали церковнослов’янську мову в багатьох православних країнах (як і за виданою трохи раніше граматикою Мелетія Смотрицького), Беринда мав на меті інше: через те, що книжна мова «трудности теж слов до вырозумінятемных многії в собі маєт, зачим и самая церков россійская многим власним сынам своим в огиду приходит». Пафос його праці – той самий, що в полемічної літератури: сформувати православного свідомого вірянина.

«Лексикон» Памви Беринди як явище культурне проступає у всій повноті лише на тлі епохи бароко, поза контекстом якої він не прочитується адекватно. Адже в літературі бароко часто натрапляємо на образи алфавіту, букваря чи словника як упорядкованого всесвіту. Приміром, твір св. Димитрія Туптала «Алфавіт духовний» чи «Разговор, называемый алфавит, или букварь мира» Григорія Сковороди. У філософії Сковороди середохресним є вчення про «сродну працю», коли кожен займає своє місце. І світ, який би був побудований за таким принципом, безсумнівно, нагадував би словник. Адже словники організовано «в алфавітному порядку» (лат. alphabeticeordine), а лат. ordо – це і є «розподіл і розміщення кожної речі на своє (відповідне) місце» (так його пояснює А. Калепіно).

Для користувачів старовинних словників, а тим паче для їхніх укладачів, словник був текстом над текстами, який мав допомогти у засвоєнні культової і культурної класики (античні тексти, Біблія). А в епоху бароко були доведені до повного вираження ті тенденції, які були закладені в ідеї європейського словника в момент його появи. Показово, що саме в осьову епоху К. Ясперса три незалежні лінгвістичні традиції – китайська, індійська, антична – спромоглися на достатній рівень лінгвістичної рефлексії, аби представити лексичне багатство своїх мов у формі суцільного списку слів. І вже в цьому, доволі простому, здавалося б, завданні вони виявили свою світоглядну розбіжність.

Потяг до алфавітності був настільки сильний у період становлення європейської модерності, що навіть перший європейський бібліографічний покажчик був алфавітно, а не тематично організованим, хоч останнє було б набагато зручніше. Творець цього монументального твору – Конрад Геснер, лікар і полімат, – видав його під назвою «Bibliotheca Universalis» 1545 року, рівно через сто років після Гутенбергового винаходу, і зібрав у ньому всі книги, як друковані, так і рукописні, які були йому доступні під час численних подорожей Європою. І тільки через три роки, 1548 року, він видає як доповнення до попередньої праці тематично організований покажчик з усіх галузей тогочасного знання (у порядку від граматики до християнського теології). Отак принцип тематичної організації поступився місцем алфавітності навіть там, де можна було б очікувати протилежного.

Європейський словник, організований алфавітно, символізує собою відхід від натурфілософського підходу до світобудови (втіленого в східних тематичних словниках) як відповідності між стихіями і істотами, вкладаючи світ у схему, не пов’язану з природними протиставленнями і циклами (небо – земля і т.д.).

Потяг до алфавітності був настільки сильний у період становлення європейської модерності, що навіть перший європейський бібліографічний покажчик був алфавітно, а не тематично організованим, хоч останнє було б набагато зручніше.

Учення атомістів було можливе там, де існує алфавіт, спершу як метафора: лат. elementumне що інше, як «а-бе-тка», але названа за першими літерами другої половини алфавіту. А «Алфавіт» і «буквар» світу можливий там, де світ членується згідно з порядком неочевидності, тобто – теорії, головного винаходу європейської цивілізації.

 

Назарій Назаров,
головний редактор часопису «Мова та історія»

 

[1]Необхідну бібліографію можна знайти в монографії автора: Назаров Н.А. Теоретичні засади та принципи української етимологічної лексикографії. – К., 2013.