«Lenovo» придбало комп’ютерний підрозділ «IBM», «Geely» купила «Volvo», «Tata Motors» купила «Jaguar» і «Land Rover», «Mittal» купила «Corus» та інших виробників сталі, бразильські компанії купили «Burger King» та «Anheuser Busch» (виробника відомого на всю Америку пива «Budweiser»; а в 2004 році бельгійська компанія «Interbrew» злилася із бразильською компанією «AmBev», утворивши найбільшу пивоварну компанію світу – «InBev»), «Qatar Holdings» придбала «Harrods», катарські та дубайські інвестиційні компанії скупили 48 % цінних паперів на Лондонській фондовій біржі, суверенні фонди розвиткових країн інвестують великі кошти в західні фінансові компанії. Якщо говорити про ринки товарів розкоші, то азійські доми моди поскуповували західні компанії, як, наприклад, «S. C. Fang» із Гонконгу придбала «Pringle of Scotland». Китай володіє 69 % грецького порту Пірей, а компанія «ChemChina» купила «Pirelli» і має намір купити швейцарську фірму «Syngenta». Тим часом інша китайська компанія домовляється про купівлю німецького виробника напівпровідників «Aixtron».
Болівудська компанія «Sahara India Pariwar» зробила цінову пропозицію на купівлю кіностудії «MGM». Китайська телекомунікаційна компанія «Tencent» придбала голівудського кіновиробника «IM Global», а також мажоритарний пакет у «Supercell» – фінській компанії-виробнику ігор для мобільних приладів; китайський конгломерат «Dalian Wanda» заволодів контрольними пакетами в «Legendary Pictures», «AMC Theatres» та «Dick Clark Productions». Бразилія приєдналася до Паризького клубу країн-кредиторів; Південна Корея вже стала країною-донором ОЕСР; і так далі.
Частка розвиткових економік у загальносвітовому ВВП зросла з 21 % в 1999 році до 36 % у 2010 році, а потім до 50,4 % у 2013 році, коли вона досягла свого дотеперішнього піку[i]. В розвиткових економіках зростає торгівля, кількість багатонаціональних компаній, фінанси, міжнародний вплив та їх культурна помітність у світі[ii]. Всі ці процеси відбуваються під рубриками на кшталт піднесення другого світу, піднесення Півдня, піднесення решти та BRICs (Бразилія, Росія, Індія, Китай). Ось хоча б добірка нещодавніх газетних заголовків, які можна розглядати як письмена на стіні:
- Чому зараз бренди зростають на сході
- Споживання почало зміщуватися в Китай, Індію та Бразилію
- Розвиткові економіки опинилися на перших позиціях у прогнозі [МВФ] за 2010 рік, багаті країни лишилися позаду
- Розвиткові країни спричинили бум у видатках на рекламу
- Архітектурні фірми подалися на схід у пошуках замовлень
- Банкіри передчувають зміни в потоках капіталу
- Боргові зобов’язання розвиткових ринків – нове безпрограшне вкладення
- Розвиткові економіки займають провідні ролі в інвестиційній діяльності
- За словами провідного експерта, зростає вага ринків на сході
- Міста США домагаються прихильності китайських інвесторів
- Китайські інвестиції дозволяють втриматися Греції, Ісландії та іншим країнам на плаву
- Впливові ділки з’являються на Сході[iii]
Тріумфальна заява Фукуями про «кінець історії», висловлена з нагоди закінчення холодної війни, виглядає анахронізмом. У зв’язку з тим, що політико-економічні процеси обійшли ідеологію та геополітику, піднесення нових індустріальних економік поступово взяло гору над цим наративом. Описи нової конфігурації, яка виникає в світі, сильно різняться між собою. Її описують як плаский світ і як «перепадистий світ», як постамериканський світ і як ситуацію «глобальності», в якій кожен конкурує із кожним[iv]. Американська Рада національної розвідки очікує, що до 2025 року настане кінець американського домінування[v].
Ще донедавна для більшості цілей достатньо було розглядати світ як поділений на Північ і Південь, ядро і периферію, розвинені і розвиткові, індустріальні і аграрно-видобувні економіки. Це класичний міжнародний поділ праці, який своїми коренями сягає колоніальних часів. У 1970-ті роки ситуація почала змінюватися, коли багатонаціональні корпорації спрямували свої інвестиції в країни з низькооплачуваною працею в Латинській Америці, Карибському басейні та Азії. Це нове явище назвали «новим міжнародним поділом праці».
Прибічники теорії залежності вважали цю тенденцію тимчасовою модою, фата-морганою; залежний капіталістичний розвиток, на їхню думку, веде лише до недорозвитку, а іноземні інвестори покинуть країну, тільки-но вартість праці в ній зросте. Нова галузь досліджень почала з критичного погляду вивчати явище напівпериферії як утворення посередині між ядром і периферією, яке перебуває в статусі периферії у відносинах із ядром (експортує сировину і переймає його культурні стилі) і в статусі ядра у відносинах із периферією (експортує готову продукцію, встановлює культурні стандарти, виконує роль регіонального жандарма). Імануел Волерстин стверджував, що постання напівпериферії забезпечило світ-системі більш стабільну структуру; на противагу світу, поляризованому на Північ і Південь, наявність проміжної сили, яка забезпечує рівновагу, робить глобальний світ більш стійким[vi]. У таблиці 1.1 підсумовано схему цього трикомпонентного поділу.
Таблиця 1.1. Перегляд концепції трьох світів
| Північ | Схід і Південь | Південь |
| Ядро | Напівпериферія | Периферія |
| Розвинута | Розвинуті та розвиткові | Розвитковий, найменш розвинений |
| Індустріальна та постіндустріальна | Індустріальні та аграрно-видобувні | Аграрно-видобувний |
В ХХІ столітті напівпериферія досягла повноліття, а глобальна динаміка зазнає докорінних змін. «Нульові роки ХХІ століття, – зазначає Мартин Вулф, – зараз просякнуті таким самим відчуттям кінця епохи, яке витало і століття тому» (коли Британська імперія занепадала)[vii]. За словами Роберта Зеліка, на той час президента Світового банку,
розвитковий світ стає рушієм глобальної економіки. Навіть попри те, що сукупний імпорт розвиткового світу на сьогодні становить близько половину імпорту багатих країн, він зростає значно вищими темпами. Як наслідок, ним пояснюється більше половини приросту світового імпорту, починаючи з 2000 року.
Далі він додає:
У світовій економіці встановлюється новий баланс. Щось у ньому нове. А щось втілює повернення до старого. Згідно з Ангусом Медисоном, із останніх двадцяти століть Азія виробляла більше половини всієї продукції світу протягом вісімнадцяти століть. На наших очах відбувається перехід до множинності осередків зростання мірою того, як у розвиткових країнах зростає середній клас, мільярди людей залучаються до світової економіки, а в нових моделях інтеграції інтенсифікація регіональних зв’язків поєднується із глобальною відкритістю[viii].
Розвитковими ринками називають країни, в яких економічне зростання перевищує 5 %. Таких країн нараховується двадцять три. Розвинених країн нараховується двадцять три, а розвиткових країн – шістдесят (2010)[ix]. В 2011 році розвиткові ринки та розвиткові країни виробляли 45 % світового ВВП (очікується, що до 2030 року їхня частка зросте до 60 %). Частка розвиткового світу в глобальному ВВП за паритетом купівельної спроможності зросла з 33,7 % у 1980 році до 43,4 % у 2010 році і до 50 % у 2013 році. На мал. 1.1 подано графік, на якому порівнюються економічні тенденції розвинених та розвиткових ринків на основі оптимістичного варіанту прогнозу за 2012 рік.
За словами Мак-Кінсі,
Середній клас розвиткового світу, який зараз стрімко зростає і вже охоплює близько двох мільярдів людей, що живуть у десятці розвиткових економік, щороку витрачає $ 6,9 трильйона. Дослідження Мак-Кінсі показує, що протягом наступного десятиліття його річні витрати зростуть до $ 20 трильйонів, а це дуже великий ринок, що фактично перевищує нинішнє американське споживання вдвічі[x].
Мал. 1.1. Частка розвинених економік і розвиткових ринків у загальносвітовому ВВП
Джерело: McKinsey Quarterly, 2010.
Що ж стоїть на кону в усіх цих змінах? По-перше, «зростання впливу нових статків»[xi]. Саме тут розташовані нові великі ростучі ринки, а тому це важлива нова сторінка, наступний великий горизонт для бізнесу, фінансів, товаропотоків, транспортних систем, реклами, технологій та архітектури, який так надихає викладачів і студентів бізнес-шкіл. Нові будівлі-ікони виростають в Куала-Лумпур, Тайпеї, Сеулі, Шанхаї, Пекіні, Дубаї, Катарі, а разом із ними з’являються нові музеї, нові бієнале, нові арт-ринки та рекордні продажі предметів розкоші. Шанхайський шик починає задавати тон. Провідні ритейлери, глобальні бренди, продавці діамантів, виноторговці, архітектори, рекламні агентства, університети, банкіри, – всі прямують на схід. Найважливіші міжнародні культурні події – Олімпійські ігри, Чемпіонат світу з футболу, всесвітні виставки – проводяться в розвиткових економіках, починаючи з Олімпійських ігор 1988 року в Сеулі. Можна сказати, що головний мотив тут простий – «тягнутися за грошима», але паралельно з цим відбувається зміна наших глобальних горизонтів.
За словами одного жителя Лондона, «після того, як я провів два дні в Сеулі, Лондон почав здаватися мені сонним, застійним болотом»[xii] (хоч дехто вважає це перебільшенням). Авангардний архітектор Жак Герцоґ, який спроектував Пекінський національний стадіон у вигляді пташиного гнізда, зазначив: «Гадаю, ми можемо повчитися в Китаю, Бразилії та Індії, як суспільство може трансформувати себе»[xiii]. Таким чином, перед нами відбувається також оживлення модерну та поява нових модернів[xiv]. Це проявляється в таких нових напрямках культурного впливу, як mandopop, k-pop і «корейська хвиля»[xv], популярність тайських мильних опер у Китаї, турецьких мильних опер у Саудівській Аравії та бразильського телебачення в португаломовній Африці.
По-третє, реконфігурація світової економіки. У відносинах між Азією, Латинською Америкою, Близьким Сходом і Африкою набрала обрисів «нова географія торгівлі». У дослідженнях розвитку ведуться постійні розмови про «азійських рушіїв» зростання розвиткових країн[xvi]. Розвиткові країни дедалі більшою мірою виконують функції країн ядра на світовій арені: слугують взірцевими прикладами розвитку, забезпечують ринки збуту, позики, фінансову допомогу та безпеку, а Китай відіграє серед них провідну роль. Причому розвиткові економіки відіграють цю роль не тільки щодо інших розвиткових країн; деякі з них виконують функції зразка, кредитора і стабілізаційної сили на глобальному рівні.
По-четверте, у фінансовій сфері також зростає роль розвиткових економік. Суверенні фонди країн Азії та країн-експортерів енергоносіїв видають позики в загальносвітових масштабах і навіть міжнародним фінансовим установам[xvii]. «Саме розвиткові ринки, насамперед Китай, витягли світ із прірви фінансового колапсу»[xviii]. Протягом нульових років ХХІ століття відбулася значуща переорієнтація кредитно-боргових відносин між Сполученими Штатами, з одного боку, та Азією і близькосхідними країнами-експортерами нафти. Вона значуща через те, що сталася в сфері міжнародних фінансів – джерелі західного впливу, за допомогою якого Сполучені Штати намагалися впливати на розвиткові економіки.
По-п’яте, відбулася також переорієнтація поглядів на глобалізацію та класичних економічних установок. Тепер розвиткові економіки виступають головними поборниками вільної торгівлі у світі, тоді як США та розвинені економіки займаються протекціонізмом.
По-шосте, ці зміни передвіщають реконфігурацію світового порядку, яка поки що лише туманно вимальовується на горизонті. Однополярний світ більше не існує; так само як не існує світ великодержав, про що свідчить перехід від G8 до G20 за результатами кризи 2008 року[xix]. Однак навіть після того, як можливості в гегемона стали вже не ті, звички гегемона та його послідовників на певний час затримуються. Глобальне управління «поки що блукає десь у бретон-вудських лісах»[xx]. G20 може насправді виявитися кроком назад, оскільки цей майданчик збільшує владу великих країн над малими[xxi] і перетворюється на арену боротьби довкола торгівлі і валютних курсів. Політичні трансформації більш помітні на регіональних рівнях, про що свідчать Шанхайська організації співпраці, Економічна спільнота Асоціації держав Південно-Східної Азії (АСЕАН), угоди про вільну торгівлю між Китаєм та АСЕАН, АСЕАН+3 і міжрегіональна співпраця, як-от IBSA (Індія, Бразилія, ПАР) та між країнами Персидської затоки і країнами Азії.
У своїй сукупності всі ці тенденції вказують на наближення переломного пункту в історії. Відносини між Північчю та Півднем були визначальними для світу протягом близько 200 років (1800–2000 роки), а поточні тенденції говорять про початок повороту до відносин між Сходом і Півднем. Тому зараз актуальним є розгляд трьох груп відносин. По-перше, відносин між ядром і напівпериферією, або між утвердженими й новими силами; по-друге, відносин між напівпериферією та периферією, між Сходом і Півднем або Півднем і Півднем, приміром, між Китаєм і Африкою та Латинською Америкою, яким зараз присвячується дедалі більше праць; по-третє, відносин між країнами напівпериферії, між індустріальним і аграрно-видобувним секторами, між багатими й бідними і між міським та сільським населенням. Всі три групи важливі. В цьому розділі ми зосередимося переважно на першій із цих тем. Розділи 3–4 будуть присвячені другій темі, а розділи 5 і 8 – третій (якій також присвячено мою нещодавню книжку)[xxii].
На сучасні трансформації можна дивитися крізь різну оптику: як піднесення розвиткових економік, глобалізацію ХХІ століття, піднесення решти і орієнтальну глобалізацію. Кожен із цих кутів зору виділяє специфічну динаміку, робить особливі акценти і по-різному розбиває процес на етапи.
Піднесення розвиткових економік – найочевидніший і найбільш обговорюваний варіант опису змін. Згідно з цим описом, виділяється стрімкий злет угору протягом першого десятиліття ХХІ століття, спад після 2009 року та хвиляста тенденція по тому.
Піднесення розвиткових економік добре накладається на розмежування між глобалізацією ХХ століття та глобалізацією ХХІ століття. Головна ідея глобалізації ХХІ століття як опису поточних змін полягає в порівнянні періоду неолібералізму та вашингтонського консенсусу (1980–2000 роки) із піднесенням розвиткових економік в ХХІ столітті. Хоч таке порівняння дозволяє виділити масштабні зміни, ми їх сприймаємо і вимірюємо через короткочасні зміни. Якою мірою вони виявляться справжніми тенденціями чи випадковими коливаннями, покаже час. Але глобалізація ХХІ століття як спосіб опису нинішніх процесів має епізодичний характер, а масштаб її аргументів не виходить за межі 40-річного інтервалу (1980–2020 роки). Тож ризик підходу, зосередженого на глобалізації ХХІ століття, полягає в тому, що він короткотерміновий.
Якщо ж наша мета – подивитися глибше поточних коливань графіків і статистичних показників та розмістити нинішні трансформації на шкалі довгочасної структурної зміни (longue durée), то нам потрібно шукати далі. Піднесення решти – масштабніший і ширший опис, ніж глобалізація ХХІ століття. З цього погляду піднесення розвиткових економік стає частиною довгочасного процесу. Цей підхід дає змогу подивитися на поточні процеси в контексті довгочасної динаміки, яка розгорталася впродовж сотні років чи й більше. Еліс Емсден використала поняття піднесення решти (rise of the rest) в своїй книзі про нові індустріальні економіки Південно-Східної Азії, зокрема про Південну Корею[xxiii]. У ньому, певна річ, приховувалося певне глузування над поняттям піднесення Заходу (rise of the West), яке закріпилося в економіці і стало відомим цивілізаційним тропом. Однак між рядками цього поняття читається прийняття наративу піднесення Заходу: Захід піднявся, а тепер черга піднятися решті, – що фактично є прихованою переробкою європоцентричного бачення глобальної історії. Крім того, а чи справді решта піднімається? Ця категорія риторична і надто широка; не вся решта піднімається. Найменш розвинені країни, бідні країни без доступу до морського узбережжя, на кшталт Нігеру та Бурунді, весь цей час не піднімалися.
Підходом зі ще ширшими часовими рамками є орієнтальна глобалізація, котра спирається на два положення. По-перше, в центрі уваги перебуває піднесення Азії, яка очолила піднесення розвиткових економік. По-друге, піднесення Азії розглядається як повернення Сходу і частина значно довшого історичного процесу. В таблиці 2.1 узагальнено основні наративи поточних трансформацій.
Таблиця 1.2. Підходи до глобальної трансформації
| Орієнтальна глобалізація | |
| 500 р. до н. е. – 1800 р. | орієнтальна глобалізація |
| Піднесення решти | |
| 1800-ті роки | деколонізація Америки |
| кінець ХІХ століття | антиколоніальні рухи в Азії, на Близькому Сході, в Африці |
| 1868 р. | реставрація Мейдзі в Японії (1906 р. – перемога Японії в російсько-японській війні) |
| ХХ століття | деколонізація Азії, Близького Сходу, Африки |
| 1970-ті роки | новий міжнародний поділ праці |
| Піднесення розвиткових економік | |
| 1980-ті – 1990-ті роки | піднесення азійських тигрів та нових індустріальних країн |
| Глобалізація ХХІ століття | |
| 2001 р. | Китай приєднується до СОТ |
| 2003–2009 рр. | високі темпи зростання в розвиткових країнах та ринках; сировинний суперцикл; БРІКС |
| 2011 р. | стагнація в розвинених економіках; суперечливі тенденції в розвиткових країнах і економіках |
| 2015 р. | нові інституції; Новий банк розвитку; Резервний фонд БРІКС; Азійський банк інфраструктурних інвестицій; Фонд Шовкового шляху |
В цьому розділі пропонується попередній огляд тенденцій і закономірностей змін з наголосом на піднесенні решти та глобалізації ХХІ століття. У подальших підрозділах буде розглянуто піднесення решти (лише пунктиром окреслено основні епізоди, бо інакше розділ розростеться до розміру всесвітньої енциклопедії). Піднесення розвиткових економік буде також оглянуто в загальних рисах. Детальніше ці процеси будуть розглянуті в наступних розділах. Другий розділ буде присвячений орієнтальній глобалізації.
- Генеалогії
Впродовж тривалого часу розгорталися антиколоніальні та деколонізаційні рухи, які сприяли розпаду імперій і чергуванню гегемонів. Своїми початками вони сягають Великої Французької революції – починаючи з Гаїтянської революції Туссена Лувертюра і завершуючи деколонізацією Америки. Проголошення незалежності США та деколонізація Латинської Америки на початку XIX століття стали свідченням розпаду імперій – габсбурзької Іспанії, Португалії та Великої Британії. Їх супроводжували повстання рабів і маронські рухи в Карибському басейні й Америці. Вони збіглися в часі з аболіціоністським рухом, який надихався релігійними вченнями (особливо квакерством), просвітництвом, романтизмом, вже не кажучи про інші прояви визвольних змагань і класової боротьби, як-от емансипація жінок, католиків, євреїв, кріпаків і меншин по всій Європі. Національне та соціальне питання (що згодом перетворилися в націоналізм і соціалізм) були двома змінними в одному рівнянні, так само як суспільні зрушення в Європі, що досягли апогею під час «весни народів» 1848 року, збіглися з розквітом ідеї національного та народного суверенітету.
По всьому світу ці рухи сприяли розвитку. В арабському світі рух Нахда (пробудження) поклав початок боротьбі за національне самовизначення й культурне відродження. Невдовзі після Берлінського конгресу 1885 року, де європейські держави шматували між собою Африку, в низці африканських країн виникли визвольні рухи. Індійський національний конгрес розпочав боротьбу за самовизначення. Молодотурки та молодоперси стали домагатися політичних реформ. Російська революція 1917 року повалила царську владу. У 1920 році на першому З’їзді народів Сходу в Баку Ленін поклав початок великим політичним зрушенням, зробивши співпрацю між комуністичними партіями та антиколоніальними рухами ключовим пріоритетом соціалістичної революції, на рівні зі співпрацею між ВКП(б) і соціалістичними партіями провідних промислових країн, яка стала пріоритетом дещо раніше. Комуністичні партії Індії, Індонезії та Китаю почали співпрацю з більшовиками.
Серед історичних досліджень цього періоду варто згадати книги Лефтена Ставріаноса. В моїй книзі «Імперія та емансипація» обговорюється діалектика між імперією та емансипацією: визвольні й емансипаційні рухи переймали досвід імперій та гегемонів (технічний, організаційний, нормативний), в той час як імперії переймали досвід визвольних рухів, упокорюючи їх. Визвольні рухи підлаштовували свою тактику та стратегію під мінливі маневри метрополій, і так по висхідній спіралі[xxiv]. Сунь Ятсен навчався у Токіо, Сукарно здобув інженерну освіту в Нідерландах, Леопольд Сенгор був членом Національної асамблеї Франції, Кваме Нкрума навчався у Лондоні, Вільям Дюбуа в США приєднався до міжнародної Антиімперіалістичної ліги і т. д. Як зазначав Безил Дейвідсон, практично всі лідери африканських рухів за незалежність здобували освіту в Африці в місіонерських школах, а багато хто навчався в Англії, Франції, Бельгії та інших країнах[xxv].
Таким чином, піднесення периферії супроводжувалося внутрішніми поділами та суперництвом серед західних держав, а також розпадом європейського імперіалізму. Протягом всього часу колоніальна експансія визначалася підсумками міждержавних конфліктів, як і в часи «нового імперіалізму» наприкінці XIX століття, коли результати силового протистояння викарбовувалися на карті світу. Таким чином, піднесення периферії постало на перетині кількох історичних тенденцій:
- Орієнтальна глобалізація, вибудована на попередніх здобутках Азії та переорієнтації на Схід світової економіки (Розділ 2).
- поділи всередині Заходу та падіння європейських імперій (включно з підтримкою США та Японії з боку Британії задля запобігання експансії Німеччини та Росії, що свого часу посприяло піднесенню Японії та становленню американської гегемонії).
- підтримка Радянським Союзом антиколоніальних рухів (після З’їзду народів Сходу в Баку 1920 року).
- становлення гегемонії Сполучених Штатів, що включало експансію та колоніалізм (експансія на захід континенту, Іспано-американська війна, доктрина Монро, колонізація Філіппін), а також антиколоніальну позицію щодо європейських колоній.
- Набутий досвід розвитку й індустріалізації.
- Піднесення решти
Коли в Першу світову війну «над усією Європою згасло світло», зародки індустріалізації та навздогінного розвитку з’явилися в Аргентині та Бразилії. Відколи великі держави занурилися у війну та суперництво, виникли труднощі з ланцюгами постачання й товарами, а імпортозаміщувальна індустріалізація в залежних регіонах набула життєздатності.
Однією з причин, чому Латинській Америці не вдалося досягти стрімкого зростання, був вплив землевласницьких олігархій. Ключова відмінність між Північною Азією та Латинською Америкою полягала в земельній реформі та перерозподілі землі, і не лише через її вплив на продуктивність сільського господарства, але і через її політичні та соціальні наслідки. Лендлордизм лишався ключовою проблемою Латинської Америки, разом із каудилізмом, диктатурою, хибною економічною політикою та довготривалою соціальною та політичною конфронтацією.
Північно-Східна Азія йшла слідом за Японією Мейдзі, яка, своєю чергою, наслідувала моделі Німеччини Фрідріха Ліста та Бісмарка. Земельна реформа впроваджувалася в Японії під контролем США в рамках демобілізаційних домовленостей по завершені Другої світової війни. Південна Корея впровадила земельну реформу після Корейської війни, як і Тайвань, знову ж, за американського сприяння в межах конфронтації Холодної війни. З часом у післявоєнній Німеччині та Японії сталося економічне диво, завдяки чому Японія стала другою за величиною світовою економікою, кинувши виклик американському лідерству в сфері автомобілебудування й у інших галузях (див. розділ 3).
Японія, Південна Корея і Тайвань розвивалися схожими шляхами, але якщо японська індустріалізація включала військово-промисловий комплекс, то корейська і тайванська – ні. В Кореї, як і в Японії, важка промисловість – металургійна та хімічна – грали ключову роль, але корейці витрачалися більше на кораблебудування, ніж на військовий флот. Звісно, що обставини Холодної війни й американська військова парасолька змінили ситуацію. Індустріалізацію Північно-Східної Азії прискорила географічна близькість до Японії та Корейська і В’єтнамська війни, на які йшли регіональні ресурси. Зв’язок із Вашингтоном, теорія доміно та придушення повстань були складовими регіонального рівняння.
Після піднесення економік «азійських тигрів», названого «східноазійським дивом», у Південно-Східній Азії з’явилися т. з. «тигренята», а в 1978–1981 роках відбулося реформування й відкриття Китаю. Однак, із часом стали помітними ключові відмінності між Південно-Східною та Північно-Східною Азією. У Південно-Східній Азії не проводилося земельних реформ, індустріалізація відбувалася радше завдяки прямим іноземним інвестиціям, ніж мала національні витоки; промисловість була переважно легкою або офшорною комплектаційною промисловістю. І якщо для Північно-Східної Азії взірцем слугувала Японія, то в південно-східній частині регіону переважав американський вплив. Так відбулося піднесення тихоокеанського регіону, «Тихоокеанська доба» і «Століття Азії» настали в Азії та на Західному узбережжі, які були розділені й різні – Північно-Східна Азія наслідувала прикладу Японії, а Південно-Східна Азія орієнтувалась на США та на «сінгапурську модель» (Розділ 3).
У 1990-х роках набули популярності культурологічні концепти, як-то «азійські цінності» або нова конфуціанська етика, а на Близькому Сході – ісламські цінності, ісламська наука й ісламська фінансова система. Зміцнення регіональної ідентичності Латинської Америки породило нове почуття впевненості у собі. Поки подібні культурологічні пояснення набирали вагу, американець Семюел Гантингтон заявив про «зіткнення цивілізацій», керуючись культурологічною логікою та наслідуючи прихильників ідеї протистояння Сходу і Заходу[xxvi]. Після азійської кризи 1997 року та втручання МВФ розквіт «азійських цінностей» добіг кінця. Криза оголила структурну слабкість регіонального кланового капіталізму, насамперед, у Південно-Східній Азії.
- Піднесення розвиткових економік
Чинник, що робить глобалізацію в XXI столітті інакшою, ніж у XX столітті, а також слугує джерелом багатьох інших змін – це піднесення розвиткових економік. У XXI столітті розвиткові економіки ростуть швидше розвинених настільки, що стають двигунами світової економіки. Як і будь-яка важлива історія, ця теж має багато сторін. Її ключовими темами є конвергенція, середній клас, розрив зв’язків та пастка середнього рівня доходу.
До недавнього часу просте визначення конвергенції звучало так: розвиткові країни зростають швидше, ніж розвинені, а отже, в недалекому майбутньому, для деяких країн приблизно протягом одного покоління, вони наздоженуть розвинені країни за ВВП на душу населення та життєвими стандартами.
Почасти йдеться про примноження середнього класу та урбанізацію в розвиткових країнах, а отже, про підвищення їхнього значення як ринків товарів і послуг в їх найширшому спектрі, включно з предметами розкоші, а також як інвестиційних ринків. Йдеться як про коротко- так і про довгострокову динаміку. Якщо зростання середнього класу та урбанізація – це довгострокові тренди, то моделі споживання, стилі життя та ідеологічні схильності залежать від обставин і змінюються через коливання показників купівельної спроможності та волатильності.
Більш сильним виразником цієї динаміки стала ідея розриву зв’язків. Протягом 2000-х років зростання розвиткових ринків було настільки приголомшливим, що вони вже не здавалися залежними від успіхів розвинених економік. Криза 2008 року спростувала ці уявлення, котрі і без того були суперечливими. Коли за економічним спадом в ЄС уповільнилося зростання США, скорочення попиту на експортні товари призвело до уповільнення розвиткових економік, особливо Китаю. У відповідь Китай став неабияк стимулювати витрати, що поновило зростання, але обернулося нестійким курсом на інвестиційно залежний розвиток і нарощення державного боргу.
Думка, що розвиткові країни наздоженуть розвинені за показником ВВП на душу населення також зазнала краху, або ж цей процес іде значно повільніше, ніж гадалося раніше[xxvii]. Натомість стали вести мову про пастку середнього рівня доходу. Довготривалий досвід багатьох розвиткових країн свідчить, що як тільки їхні життєві стандарти досягають хоча б 30% від рівня США, вони, як правило, залишаються на цьому самому рівні[xxviii].
Попри це, ми живемо в поворотний момент історії. Розвиткові економіки – це провідні економіки XXI століття. Йдеться про надзвичайно важливу зміну в рамках двохсотлітньої системи домінування Півночі над Півднем та її загальновідомих проявів, як-то колоніалізм, імперіалізм та американська гегемонія. А це здіймає важливі питання. Чи є лідерство розвиткових економік тимчасовою аномалією, або ж воно є свідченням структурних трансформацій? Наскільки стійке це лідерство? У яких сферах його можна побачити? Лідерство Півночі (або Заходу) включало технологічну першість, яка загалом охоплюється поняттям промислової революції (включно з другою, третьою та четвертою хвилями індустріалізації). Тож, чи не виражається піднесення розвиткових економік лише в цифрах (китайці називають це «ВВПізмом»)? Або ж ідеться про більш серйозні трансформації, включно з технологічними та соціально-політичними?
Піднесення розвиткових ринків є наслідком кількох трендів. Одним із них є попит на сировину, що свідчить про індустріалізацію та урбанізацію, насамперед, Азії та Латинської Америки. В структурному сенсі це нагадує післявоєнні десятиліття, коли індустріалізація в США, Європі та Японії стимулювала попит на сировину в усьому світі. Вона знайшла своє втілення у сировинному суперциклі 2003–2009 років, якому поклала край криза 2008 року. Чи дозволить попит на сировину найближчими роками поновити зростання, з огляду на продовження урбанізації та інфрастуктурних вливань, зокрема в Азії? Другий тренд – це швидке зростання розвиткових економік на тлі повільного росту чи стагнації розвинених країн. Чи залишиться це прискорене зростання стійким у часі? Третій тренд – це індустріалізація. Що більше розвиткові економіки досягають зростання коштом промислового експорту, то більш глобалізованою й динамічною стає їхня промисловість, а товари – дешевшими. Тож, чи веде індустріалізація до усталеного розвитку? Якщо індустріалізація веде до зростання, вона повинна підвищувати продуктивність, інакше це закінчиться «передчасною деіндустріалізацією»[xxix]. Країни з найбільшим зростанням, як-то Південна Корея чи Тайвань, які вже і так стали розвиненими, ростимуть і далі, але ж чи зможуть рости інші? Четвертий тренд – це екологічна безпека, що має глобальне значення. Чи можливо в рамках економічної співпраці між розвитковими країнами переорієнтувати їхні ресурси на безпечні способи енергоспоживання, містобудування, промислового виробництва та трансформацій сільського господарства. Таким чином, прекрасний новий багатополярний світ сповнений надій, але обтяжений ризиками.
Стрімка глобалізація XXI століття сильно відрізняється від глобалізації XX століття та має розширену торговельну географію, слабшу гегемонію і сильнішу багатополярність, що і викликає ключові питання. Чи не є піднесення Східної Азії, Китаю та Індії ще одним епізодом в історії злетів і падінь націй, черговою реорганізацією капіталізму, переміщенням центрів накопичення, яке ніяк не впливає на саму логіку накопичення. Вона поглиблює, відтворює, або ж спотворює чи заперечує неолібералізм? Піднесення Азії тісно пов’язане з неоліберальною глобалізацією, але, пори це, не є складовою неоліберальної матриці. Як зони накопичення співвідносяться зі пособами регулювання? Як розростається соціальна нерівність? Кілька наступних параграфів присвячені тенденціям в сфері торгівлі, фінансів, міжнародних інститутів і гегемонії.
За оцінками МВФ, у найближчі десятиліття Китай та Індія обженуть провідні світові економіки за ВВП. У 2015 році Китай вже обійшов Японію, а до 2025 року обжене і США. У 2005 році Китай потіснив США з місця найбільшого торговельного партнера Японії і Канаду з місця найбільшого торговельного партнера США, а також позбавив США статусу країни з найбільшим припливом інвестицій. За збереження поточних трендів, Китай стане найбільшим торговельним партнером для майже усіх країн світу. До 2025 року сукупний ВВП країн БРІК сягне половини сукупного ВВП великої шістки (США, Японія, Німеччина, Франція, Італія, Британія). За даними Ґолдман Сакс, до 2050 року БРІК обжене цю групу країн і «в 2050 році Китай, Індія, Бразилія та Росія стануть першою, третьою, п’ятою та шостою економіками, а друге й четверте місце посідатимуть США та Японія відповідно»[xxx].
Сполучені Штати, Європа та Японія пройшли попередню хвилю глобалізації в 1970–2000 роки, але останнім часом вони втрачають лідерські позиції у виробництві, торгівлі, фінансах і міжнародній політиці. США встановлювали макроекономічні правила через Вашингтонський консенсус (в торгівлі), через СОТ (у фінансах), через МВФ та доларовий стандарт, а також через гегемонію та надпотужну армію (в сфері безпеки). Кожен із цих запобіжників вже давно вийшов із ладу. Старі переможці усе ще попереду, але чинники їхнього лідерства все більше грають на користь розвиткових країн. У виробництві та послугах, в освіті та демографії переваги вже не на боці старих лідерів. У вирі глобалізації їхні запобіжники у низці аспектів стали засобами консервації.
В ході вивчення цієї теми постають методологічні питання. Екстраполяція трендів – справа ненадійна. Та й одиниці аналізу вже не ті, що раніше. Статистика описує окремі країни, хоча економіки давно включені в кроскордонні ланцюги виробництва і вартості. Мають місце не лише зміни, але і спадковість, хоча подекуди ця спадковість видається позірною.
Почасти соціальні зміни йдуть важко та повільно. Владні інтриги нікуди не зникають. Політика їде старими рейками допоки зміна політичної парадигми не стає невідворотною, майже як у наукових революціях Томаса Куна. Має місце якась сомнамбулічна хореографія колективного існування, що ніяк не узгоджена з актуальними трендами, або ж, коли про них заводять мову, тренди лишаються просто трендами. (Викладання в університетах також відстає на цілі роки від того, що ми на сьогодні знаємо і чим переймаємося, оскільки нам бракує належних структур і дисциплін, в межах про це розповідалося б). Зміни являють себе із затримкою – дискурсивною, інституційною, політичною, але вони таки відбуваються, нехай нам і бракує мови, щоб розповісти про них. Деякі з них ми можемо назвати, про деякі лише здогадуємося, а деякі залишаться непомітними і потім заскочать нас зненацька. Тож нам необхідно описати системні трансформації, дискурсивні зміни та критичні точки, котрі, ймовірно, змінять усю систему.
За словами колишнього керівника Програми розвитку ООН Кемаля Дервіша, раніше глобалізація була вкрай «нерівномірним процесом»:
Сьогодні цей процес став з ніг на голову. Південь розвивається швидше, ніж Північ. Південні компанії виявляються більш конкурентоспроможними, ніж їхні північні колеги… Їх очолює нове покоління представників різних південних країн – Китаю, Кореї, Індії, Латинської Америки і навіть Африки, котрі з усіх сил розшукують інвесторів як в північній, так і в південній півкулі та на рівних змагаються зі своїми північними конкурентами за місце на ринку та купівлю недооцінених активів[xxxi].
Не менш оптимістичними, але більш складними є прогнози Звіту про розвиток людства 2013 року під назвою «Піднесення Півдня»[xxxii].
Про передній край глобалізації можна розповісти кілька окремих історій. Перша – про піднесення Азії та розвиток торгівлі, енергетики, фінансів і політичних стосунків у південно-східному регіоні. Про це часто, навіть з ентузіазмом, розповідають у медіа[xxxiii]. А от інша історія, про яку згадують лише зрідка, стосується глибоких соціальних криз, з якими стикаються розвиткові країни в аспекті сільської та міської бідності.
Далі ми обговоримо ключові тренди глобалізації XXI століття у порівнянні з трендами 1980–2000 років, а також останніх десятиліть, скориставшись такими рубриками, як торгівля, фінанси, міжнародні інститути та гегемонія. Аналізу кожного тренду передуватиме коротке твердження. А наприкінці ми спробуємо зрозуміти, що ці нові тренди значать для новітніх моделей XXI століття.
[i] Estimate by Morgan Stanley, New York Times 1/10/2010 and IMF estimate 2014. The Economist, When giants slow down:The most dramatic, and disruptive, period of emerging-market growth the world has ever seen is coming to its close, 7/27/2013.
[ii] Marber 1998; Prestowitz 2005; Agtmael 2007; Nederveen Pieterse 2008; Magnus 2010.
[iii] In sequence: J. Gapper, Financial Times 4/23/2009; E. Rigby, Financial Times 4/21/2010:3; G. Siïverman, Financial Times 10/24/2005; B.Davis, Wall Street Journal 1/27/2010: A9; M. W. Sadovi, Wall Street Journal 10/21/2008: C8; G.Tett, Financial Times 1/22/2010: 6; J. Booth, Financial Times 8/29/2007: 22; A. Wood, Financial Times 8/4/2008: 4; M. Mobius, Financial Times 11/6/2009:24; K. Chen, Wall Street Journal 4/6/2010:A6;Liu Jie, Shanghai Daily 7/1/2010:A6;D.K.Berman, Wall Street Journal 9/21/2010: CI.
[iv] Sources, in sequence: Friedman 2005; Florida 2008; Zakaria 2008; Sirkin et al. 2008.
[v] Morris 2008.
[vi] Wallerstein 1984.
[vii] M. Wolf, How the noughties proved to be a hinge of history, Financial Times 12/24/2009:9.
[viii] Zoellick 2010.
[ix] Kose and Prasad 2010.
[x] McKinsey 2010.
[xi] Wall Street Journal 12/6/2009.
[xii] Tyler Brule, London: not as liveable as I’d like, Financial Times 5/1-2/2010:20.
[xiii] E. Heathcote, Practice makes perfect: interview, Financial Times 3/13-14/2010:3.
[xiv] Nederveen Pieterse 2009.
[xv] Korea Herald 2008.
[xvi] Kaplinksy and Messner 2008.
[xvii] Teslik 2009.
[xviii] D. Oakley, Building success, Financial Times 11/9/2009: 4.
[xix] Altman 2009.
[xx] ‘Still lost in the old Bretton Woods’, Financial Times editorial 12/28/2009.
[xxi] A. Aslund, Financial Times 11/16/2009. R. Sally, The quest for a global solution is misguided, Financial Times 3/19/2009.
[xxii] Nederveen Pieterse and Rehbein 2009.
[xxiii] Amsden2003.
[xxiv] Stavrianos 1981,1998; Nederveen Pieterse 1989.
[xxv] Davidson 1978.
[xxvi] Huntington 1993.
[xxvii] Economic convergence: The headwinds return. The Economist 9/13/2014.
[xxviii] Gill and Kharas 2007; Woo 2012.
[xxix] Rodrik 2015.
[xxx] C. Whelan, Developing countries’ economic clout grows, International Herald Tribune 7/10-11/2004:15.
[xxxi] Цитується у Q. Peel, The south’s rise is hindered at home, Financial Times 11/17/2005:17.
[xxxii] UNDP 2013. A critical assessment is Nederveen Pieterse 2014a.
[xxxiii] Marber 1998; Agtmael 2007.
Всеукраїнський соціологічний часопиc "СВОЄ" 