Від родини до нації: мікросоціологія громадівського руху 1860-1890-х років

Урешті це один із тих випадків, коли славетне українське «кумівство» не гальмувало модернізацію, а сприяло їй через піднесення егалітарного та поступового національного руху, компенсуючи становим ресурсом брак модерних громадянських інститутів.

Практики громадської діяльності традиційно розглядають як важливий вимір модерного суспільства, а їхню активізацію – як чинник деструкції домодерних і ранньомодерних соціальних структур та ідентичностей, насамперед, станових. Останні М. Вебер визначав[1] через низку індикаторів, особливе місце серед яких належало престижу походження, і підкреслював, що станова соціалізація характеризується спільним способом життя й виховання, а відтворюється насамперед через шлюб. Continue reading “Від родини до нації: мікросоціологія громадівського руху 1860-1890-х років”

(НЕ)ідентичні окупації: що може розповісти Twitter про Донбас і Крим

Комунікація знаходиться поза інституційним контролем з боку держав та розвивається незалежно від них. Через це можливим є використання стратегії реінтеграції окупованих територій через більш активну комунікацію у соціальних мережах.

Розвиток комунікацій, поширення інтернет-покриття сприяє тому, що все більше інформації про населення соціологи можуть здобувати, не виходячи за межі свого робочого кабінету. Насамперед тут ідеться про технології Big Data (великих даних). Дедалі частіше звучать думки, що у соціолога тепер немає потреби вриватися в особисте життя громадян, адже шалене збільшення кількості оцифрованої інформації призвело до того, що «приватності більше не існує». Continue reading “(НЕ)ідентичні окупації: що може розповісти Twitter про Донбас і Крим”

У пошуках соціології поза університетом

Чи існує образ соціології у громадськості? Що це за уявлення? Кожен із нас може лише здогадуватися та робити висновки після чергового запитання з боку батьків та друзів: «То ким ти будеш?», «Що ти вивчаєш?», «Де працюватимеш?».

tumblr_ms598x5rvf1syh2sqo1_400

“Про соціологів якось
замало жартують…”

Пітер Берґер,
«Запрошення до соціології»

 

В Україні налічуються десятки університетів, що випускають соціологів. Із них в Університет ім. Т. Шевченка щороку на цю спеціальність подають документи сотні абітурієнтів. Більшість із них сподівається забезпечити себе якісними знаннями, престижним дипломом і можливістю працевлаштування за фахом. Що вони отримають після закінчення? Наскільки їхнє уявлення про майбутню професію відповідає сучасним українським реаліям?

Continue reading “У пошуках соціології поза університетом”

Розстріл

Написане сталося більше ніж рік тому, попри те ми вирішили прийняти публікацію, адже випадок і його обставини цілком типові для наших реалій. Таке стається у будь-якому університетському гуртожитку країни. Студенти та бюрократи мовчать, але промовляють хоча б дані соціологічних опитувань описаного університету, де щорічно повідомляють про наявність корупційних схем. Тож не будьмо байдужими, говорімо, а, головне, діймо.

розстріл

Вчора був на розстрілі. Моральному. Розстрілювали одну дівчину з нашого гуртожитку. Вона чи то мала необережність сказати щось про корупційні схеми, чи то просто опинилася під «незаперечними» підозрами. Словом, потрапила в немилість до комендантки. Вона ж її, найперша, і розстрілювала. Робила це довго і майстерно. Словесні кулі натхненно прострілювали моральний труп дівчини, бризки крові зрошували весь похмурий і німий натовп, зібраний тут за підписами про обов’язкову присутність. Через усе це, а також через усвідомлення набагато приємніших альтернатив проведення вечірнього часу натовп ставав ще похмурішим, вкрай мовчазним і, що найгірше для розстрілюваної, зовсім зловісним. Ні, він не рвав і не метав, як комендантка гуртожитку, але вперто мовчав, вимовчував і витискав зі своїх рядів дівчину – цю злісну порушницю, розправа моралі над якою «прогресивними» силами адміністративного активу тим часом вершилась.

Її ж, мовляв, цю бідну студентку, за знайомством (!) поселили в двійку. Але вона там з кимсь чомусь не зжилася, словом, щось там у них пішло не так. Тому переселили знову, звичайно, вже в четвірку. Однак ця невдячна замість того, щоб низько вклонитися коменданту й подякувати за таку милість, буцімто, почала розповсюджувати (о, боже!) наклеп. Наклеп про те, що в нашому гуртожитку щось «нечисто» із поселенням у двійки. Але ж усі ви тут із двійок поселені «чисто», чи ні? Мовчання. Хіба хтось може мені щось закинути?

Може. Ще й як може. Так і хочеться спитати про поселення за знайомством, яке вона згадувала на початку моралізаторського спічу. Спитати, чому просто не оприлюднити всі списки «заслуг» заселених у двійки. Але мовчу. У кінці засідання нам пообіцяли дати новий стіл замість геть роздовбаного старого. Скажу – і стола не буде. Доводиться мовчати.

Врешті, дівчина не витримує. І просто непритомніє (насправді чи вдавано). Але «show must go on». Дівчину підіймають. Пару ляпасів по щоці – вона знову притомна. Саджають на стілець, дають трішки води – і все триває далі. Під кінець, коли емоційний і фактуальний багаж аргументації вичерпано, комендантка трішки заспокоюється і висловлює очікуване застереження: «Щоб я більше нічого такого не чула, бо наклепів не потерплю». Що ж, урок засвоєно, матеріал опрацьовано, домашнє завдання отримано – можна йти додому. Натовп полегшено зітхає і розбрідається по кімнатах, залишається тільки дівчина сам-на-сам із коменданткою та студактивом, але всім байдуже, що буде з нею далі… Розстріл відбувся.

А зараз просто болить душа. Болить вона за дівчину, яку так дико ганьбили. Робила вона наклеп чи ні, ніхто не має право так шельмувати людину, ще й із використанням сумнівних аргументів, котрі тримаються купи лише тому, що всі бояться щось сказати всупереч.

Ще душа болить за себе і той мовчазний натовп, частиною якого я був. Власне, хочеться просто себе ненавидіти, ненавидіти за свою ж слабкодухість. Трохи загальмувавши, трохи затупивши, а здебільшого просто злякавшись, я обрав новий стіл… і промовчав, коли мав, і то дуже мав, що сказати.

Врешті, душа болить за наш гуртожиток. Визнаний найкращим за якимсь державним конкурсом (він навіть отримав від фонду підтримки цієї «найкращості» новий телевізор і пральну машинку), гуртожиток залишився таким самим гнилим, як і сотні інших київських гуртожитків, у яких він виграв. Але ж усім відомо, що у нас в університеті перш за все цінують рейтинг і позірний лиск. Отже, таким коменданткам – честь і хвала, а таким студенткам – місце на подібних розстрілах, хоча ще невідомо, чи залишать їм ще місце взагалі…

Тому, щоб щось змінити у цій злиденній ситуації, давайте хоча б просто не мовчати, а розповідати, розповідати і розповідати. Це саме те, чого і боїться «лискова» адміністрація, адже так вона може упасти зі всіх своїх рейтингів і опинитись у багні, там, де їй, власне, і місце. Наразі ж ми залишаємося німим натовпом, яким активно послуговуються для вирішення тактичних завдань залякування незгідних та отакого морального терору.

Тарас Саламанюк

Фрілансер

У електронній скриньці лежало кілька листів. Практично всі вони пропонували придбати то чудо-консерви, то революційну модель телефону, то інші абсолютно безглузді речі. Єдиний вартий уваги лист надіслав шеф. Читаючи його, Валентин мало не захлинувся кавою. У повідомленні було сказано, що замовник раптово вирішив перенести терміни, що були встановлені на прийдешній тиждень.

фрілансер

Тепер роботу має бути виконано на наступний день. «І вас зі святами…» — похмуро подумав Валентин. Він люто ненавидів такі моменти, але мало не кожен замовник переносив дату, деякі навіть по кілька разів. На щастя, цього разу завдання було практично завершене: програма для читання розуму уже була налаштована, лишилося тільки дістатися до того професора та викрасти його думки. Continue reading “Фрілансер”

У пошуках плагіату

Ми звернулися до однієї з кафедр із проханням надати нам файли студентських робіт для перевірки через антиплагіат-програму. І ось що у нас вийшло.

Жарт про те, що улюбленими клавішами студентів є Ctrl+C та Сtrl+V, вже став банальним. Посмішку радше викликають списки літератури для підготовки до семінарів без електронних посилань. І що б ми робили без цього Інтернету? Звісно, активне використання Всесвітньої мережі для освіти загалом є позитивною тенденцію — з нею коло освітніх можливостей істотно розширюється. Проте, на жаль, часто це призводить до поширення практики плагіату при виконанні різноманітних робіт. Тому редакцію зацікавило, наскільки практики плагіату поширені серед студентів факультету соціології університету Шевченка. Для цього ми вирішили провести невеличкий експеримент.

Continue reading “У пошуках плагіату”

Мы за ценой не постоим, или Думайте сами Решайте сами

Это своего рода неписанные правила, а правила никогда не обходятся без исключений. Иначе чем объяснить существование фирм по написанию различных работ на любой вкус и цвет, а главное, на любую степень требовательности преподавателя. Спрос диктует предложение, если бы продукт не был востребованным, его бы не продавали.

Выбирая профессию, многие из теперешних студентов-социологов руководствовались разными соображениями, в основном задумываясь о её преимуществах и востребованности на рынке труда. Об ответственности, которая ляжет на плечи после выбора стези, задумывался далеко не каждый — что, в общем, неудивительно, учитывая возраст абитуриентов.

Continue reading “Мы за ценой не постоим, или Думайте сами Решайте сами”