До уваги пропонуємо фрагмент із книги Володимира Шелухіна “Точка розходження: соціологія та економіка у тіні своїх витоків” (2023).
Чому спроба оновити соціологічну теорію за рахунок економічної викликала наприкінці ХХ ст. значний спротив у фахових колах? Чому сучасні спроби альтернативного оновлення, такі ж проблемні, як і попередня – здійснена у рамках теорії раціонального вибору (ТРВ)? Соціологія та економіка зорієнтовані на відмінні епістемологічні принципи, коріння яких суттєво далі дисциплінарного періоду історії обох наук. У книзі проблематизований зв’язок соціології та Просвітництва й проаналізовані романтичні витоки соціологічного теоретизування. Автор доводить, що розходження між соціологією та економікою лише на позір методологічні, а в змісті й далі продовжують епістемологічну полеміку між просвітницьким та романтичним поглядом на соціальну реальність. Реакція на привнесення економічних пояснень у соціологію – т. з. «аналітична соціологія», пориває із фундаментальними підставами своєї дисципліни не менше за ТРВ. Чи знайдеться у цьому місце для орієнтирів, сформованих романтичними інтелектуальними стимулами? Соціологія дрейфує у сторону механіцизму, альтернативою якому була останні двісті років. Додатково до книги включені авторський есей про принципи роботи із теоретичними текстами («критична поетика» соціології) та перші українські переклади праць Дж. С. Колмена та Нобелівського лауреата з економіки Дж. Стіґлера, що прояснюють зміст «економічного імперіалізму» у соціально-поведінкових науках. Для соціологів, економістів, політологів, які зацікавлені пізнавальними підставами своїх наук, а також істориків ідей та філософів-епістемологів.
У фрагменті першого розділу автор переосмислює ключовий сюжет в історії соціології – її просвітницьку ґенезу й доводить, всупереч класичному погляду, що постання соціології було тісно пов’язано із романтизмом.
@Володимир Шелухін. В оформленні обкладинки використана ілюстрація Анастасії Голумбовської, Ліра-К (2023).
[…] Зв’язок класичної економічної теорії та Просвітницького спадку сьогодні є настільки визнаним, що не потребує жодної додаткової аргументації. Раціоналізм, утилітаризм, індивідуалізм і похідні від нього договірні концепції державної влади склали те інтелектуальне підґрунтя, на базі якого утилітарна моральна філософія Просвітництва помалу трансформувалася в політичну економію, а звідти – в новочасну економічну науку. Незважаючи на понад столітню академічну історію соціології, її зв’язок із Просвітництвом лишається заплутаним. Теза Ларса Удена, висловлена майже двадцять років тому про непросвітницькі джерела соціології, лишилася радше інтуїцією, аніж чітко розробленою позицією в межах історії соціології, і тим більше, не заклала конвенційного погляду на розуміння взаємозв’язків між соціологією та філософією Просвітництва. В університетах, ми досі вчимо студентів про просвітницьке коріння соціології.
Звісно, плутанина пов’язана не в останню чергу зі складнощами в концептуалізації «Просвітництва»: занадто багато різних реалій нерідко об’єднуються під одним терміном. В інтелектуальних джерелах Просвітництва часом знаходили містичні, алхімічні та кабалістичні відгомони давніших періодів, зокрема, бароко та Ренесансу [Yates 1999: 220-234]. Проте, навіть ті дослідники, які погоджуються з тезою про багатоманіття виявів Просвітництва, сходяться до думки, що спільний знаменник його складали критична настанова до авторитетів, тези про свободу думки, автономію індивіда, оцінка його діяльності з погляду індивідуальної корисності [Рьод 2009: 85]. Відповідь на питання про те, «що таке Просвітництво?» дане його сучасником Іммануїлом Кантом підсилює цей раціоналістичний консенсус: спроможність індивідуального та публічного використання власного розуму та винесення індивідуальних міркувань на громадське обговорення і є Просвітництвом [Кант 1989: 138]. Тож, навіть погоджуючись із багатоманіттям проявів і течій у просвітницькій думці, не помилимося, якщо скажемо, що ядрові його сенси доволі усталені – раціоналізм, індивідуалізм, утилітаризм[1] та договірні концепції влади. Протиставлення позитивізму та романтизму видавалося нерушимим ще у XIX ст.. Однак, воно стосувалося не так метафізичних витоків його ранньої версії, як концепцій наступників та інтерпретаторів Конта.
Роджер Салерно – прихильник традиційного бачення Просвітництва як джерела модерної соціальної теорії і соціології, попри те, що стартує з опису просвітницького контексту її ґенези, чи не ключовою постаттю від якої веде відлік модерна Західна соціальна теорія, називає Геґеля відносини якого із Просвітництвом були досить проблемними[2], а в параграфі про Конта вимушено визнає, що відсилання про Просвітництва вкрай недостатньо, аби зрозуміти становлення соціології як нового інтелектуального проєкту [Salerno 2004: 9, 17].
Коріння цього непорозуміння, судячи з усього, досить глибокі. Соціологи-класики, насамперед, Е. Дюркгайм своїм віднесенням до «передвісників» соціології саме просвітників – Монтеск’є та Руссо, спрямував подальше некритичне сприйняття історії науки зв’язку між просвітницьким філософським спадком та соціологічним теоретизуванням, де друге видавалося послідовним розвитком першого [Durkheim 1965].
Класики соціології останньої третини ХХ ст. теж доклали зусиль для маргіналізації непросвітницьких інтелектуальних джерел соціологічного мислення. Намагаючись відшукати у власній концепції габітусу методологічну альтернативу теорії раціонального вибору, П. Бурд’є окреслював обидві стратегії за аналогією протиставлення індуктивної «ньютонівської» методології (властивої його теорії поля та габітусу) та дедуктивної картезіанської (властивої, в свою чергу, економістам і теоретикам раціонального вибору) [Bourdieu 2005: 197, 210]. Наче слідуючи наміру Е. Дюркгайма – прагненні забезпечувати легітимність соціологічного теоретизування через референцію до Просвітництва, він такою зручною спекулятивною аналогією і власний, і альтернативний підходи вписував у рамку просвітницького спадку. Відмінності між соціологічною та економічною концептуалізацію Бурд’є був схильний пояснювати радше соціальними чинниками, аніж інтелектуальними – відмінним способом підготовки фахівців-економістів і соціологів, аніж сутнісними відмінностями в інтелектуальних витоках обох дисциплін. У такій рамці перспектива побачити непросвітницькі підстави соціологічного мислення лишалася проблемною.
Е. Ґіденс називає консервативні витоки дюркгаймівської концепції – «міфом» [Giddens 1972: 357]. 1972 році він публікує статтю «Чотири міфи в історії соціальної думки», яку використовує у своїй книзі 1977 року «Студії із соціальної та політичної теорії» – праці, що активно перевидається й, вочевидь, досі справляє значний вплив на розуміння ґенези соціологічного теоретизування у світовій професійній спільноті. Додаючи своїм аргументам вагомості, Е. Ґіденс нарікає, що цей «міф» ніби широко розповсюджений, хоча у згаданій статті полемізує чи не винятково з Робертом Нісбетом.
Утім, система аргументів Ґіденса доволі суперечлива й хитка. Намагаючись «захистити» тезу про просвітницьку ґенезу соціології, але водночас, не маючи змогу зігнорувати анти- і постпросвітницькі її інтелектуальні витоки, він обмежується твердженням, що всі знакові постаті з числа соціальних теоретиків ХІХ ст., демонстрували синтетичну настанову у своєму доробку, а тому якщо консервативні підстави й справді присутні у соціологів-класиків, то вони їх не вичерпують і вони не є основними. Полемізуючи з аргументами Нісбета, він говорить, що той недооцінює вплив Сен-Сімона та Конта на дюркгаймівське розуміння соціології[3], а також говорить про альтернативні джерела його концептуальних побудов, зокрема, згадує авторів німецької історичної школи в політичній економії і доробок Канта [Giddens 1971: 363-364].
Утім, система аргументів Ґіденса доволі суперечлива й хитка. Намагаючись «захистити» тезу про просвітницьку ґенезу соціології, але водночас, не маючи змогу зігнорувати анти- і постпросвітницькі її інтелектуальні витоки, він обмежується твердженням, що всі знакові постаті з числа соціальних теоретиків ХІХ ст., демонстрували синтетичну настанову у своєму доробку
Володимир Шелухін
Те, що німецька історична школа в своїх підставах є насамперед романтичним інтелектуальним проєктом і реакцією на абстрактний просвітницький догматизм у соціальній теорії, річ ніби відома [про зв’язок німецької історичної школи та романтизму див, наприклад, Swedberg 2000: 174]. Більше того, концепції німецьких історицистів, зокрема, Фрідріха Ліста, у чомусь були перекладом сен-сімоністських ідей на німецький лад [Шпорлюк 1998: 37-39]. Про те, чому відсилання до Канта також проблемне з точки зору цілі, яку ставив перед собою Е. Ґіденс, захищаючи просвітницькі корені соціології, вкажемо нижче. Ключовим же обмеженням аргументів Е. Ґіденса є те, що вони сфокусовані лише на Дюркгаймі й чи не винятково на політичній філософії консерватизму.
Ґіденсова апологія просвітницьких основ соціологічного теоретизування, відбувалася на фоні радикальної зміни академічного контексту – поступової втрати позицій структурним функціоналізмом у США – країні, яка задавала темп світовій соціології у повоєнний час, та критичний поворот у соціології, який викривав та елімінував «консервативні» імплікації функціоналізму[4]. Уже в 1970-і роки ліво-орієнтовані соціологи домінували серед американського академічного істеблішменту [Lipset, Ladd 1972]. Навряд чи референція до альтернативних Просвітництву течій, видавалася прийнятною для таких академічних спільнот. За таких умов, маргіналізація «консервативних» засновків соціологічного мислення була симптоматичним свідченням парадигмальних зсувів у провідних центрах світової соціології.
Хоча, соціологія та Просвітництво й справді генетично пов’язані, цей зв’язок не варто тлумачити як те, що перше було «продовженням» другого, а скоріше як те, що перше було «реакцією» на друге. Контрреволюційне мислення теж виникає за наслідками революції і в цьому вони нерозривно пов’язані, але це не означає, що воно розвиває її наміри та програми. Разом з тим слід визнати, що попередня полеміка занадто концентрувалася на суспільно-політичних контекстах ґенези соціологічного теоретизування й це було її слабкою ланкою. Соціологію натомість доречніше мислити як романтичну науку, де консервативні політичні імплікації лише супровідні, хоча й вагомі. […]
- 2. Від механіки до органіки
Романтизм – ярлик, під яким приховано не менше різноманіття, ніж у випадку Просвітництва. І цілком, можливо, навіть більше. У будь-якому разі зрозуміло, що романтизм – це не лише літературний чи мистецький стиль, але стиль мислення, що охоплював собою і способи філософування, знаходив вияв у найрізноманітніших царинах суспільного життя й галузях знань.
Традиційно вважалося, що органіцистська установка ранньої соціології, яка простежується вже в Конта, цілком детермінована успіхами природознавства. І це використовувалося аргументом на користь її просвітницької ґенези. Навіть, якщо ці успіхи були, за тодішніх умов вони мали бути легітимовані через філософські системи. І такі системи були переважно романтичні. Саме романтична філософія розкрила органічну сторону життя. Стрімкий розвиток природничих наук, зокрема, біології слугував додатковим аргументом на користь цієї позиції, однак її підстави варто шукати у філософській площині, з якої постає романтизм.
Станом на початок XIX ст. природничі науки лише починали процес свого дисциплінарного оформлення (скажімо, проєкт біології як спеціальної науки був сформульований у 1802 році[1]). Навіть фізика, яка de facto найраніше оформилася в окрему галузь знань, ще у XVIII ст. стійко перебувала в орбіті філософії. Ньютон свій фундаментальний для становлення модерної фізики трактат назвав «Математичні принципи натурфілософії». Ньютонівська натурфілософія остаточно підвела риску під механіцистською онтологією, яка набула виразних обрисів в епоху Просвітництва. Механіцистський, неорганічний підхід до буття сформував вагомі просвітницькі підходи у політичній та соціальній теорії, чи не найяскравішим зразком якої може вважатися концепція важелів і противаг у владі Монтеск’є, за слушним зауваженням Віктора Петрова – проєкція ньютонівської механіки у сферу політики[2] [Петров 2013c: 1104]. Механіцизм став зручним втіленням просвітницької установки на пошук універсального «природного закону», у відношенні до якого має розбудовуватися людське пізнання. Тож, чільні просвітники взялися розбудовувати соціальну та політичну теорію за аналогією із природознавством задовго до XIX ст.. Власне, фундаментальним розмежуванням у поглядах на сутність буття між романтизмом і Просвітництвом слугувало розмежування між механіцизмом[3] і органіцизмом.
В «Оптиці» Ньютон висловився вельми амбітно: «Якщо натурфілософія в усіх її частинах, слідуючи цьому методу [механіцистському – прим. моя В. Ш.], буде нарешті вдосконалена, межі моральної філософії також будуть розширені» [Newton 1721: 381]. Професор Френсіс Гатчесон, у якого вивчав моральну філософію Адам Сміт, був прихильником саме такого погляду[4] [див. 12 прим. у Diemer, Guillemin 2011]. Теоретики природного права, моральні філософи-сучасники Ньютона, такі як Джон Локк хоча й мали обережні застереження, але поставилися прихильно до цієї ідеї ще з моменту появи «Математичних принципів натурфілософії»[5]. Минуло трохи більше десятиліття з моменту появи «Оптики» і вже просвітники, стараннями Вольтера, побачили у механіці ключ до універсальних онтологічних законів. Просвітницька рецепція ньютонізму робила виразний акцент саме на механіці як «системі нашого світу», словами Вольтера. У Франції до Вольтера, Ньютон насамперед сприймався як математик, але не як філософ [Johnson, Chandrasekar 1990: 432]. Вольтера приваблювала у ньютонівській механіці універсальність відкритого закону всесвітнього тяжіння, з допомогу якого описувався рух планет і комет, підтверджувалися попередні відкриття (насамперед, Й. Кеплера). Для Вольтера тяжіння – «велика весна, завдяки якій вся Природа рухається» [Voltaire 2005]. Просвітницька установка на пояснення соціального порядку у термінах природного права, неминуче створювала передумови до перенесення принципів механіки до царини соціальної теорії та гуманітаристики.
Про масштаб несподіваної популярності Ньютона на континенті свідчить хоча б та обставина, що невдовзі після виходу листів Вольтера (1734), його італійський знайомий Франческо Альґаротті написав популярний виклад нової натурфілософії у вигляді діалогів «Ньютонізм для дам»[6] (1737 вийшов італійською мовою без цензруного дозволу, 1738 – французькою), а вже 1739 року той втрапив до «Індексу заборонених книг», що мало би підігріти до нього інтерес [Mazzotti 2004].
Про масштаб несподіваної популярності Ньютона на континенті свідчить хоча б та обставина, що невдовзі після виходу листів Вольтера (1734), його італійський знайомий Франческо Альґаротті написав популярний виклад нової натурфілософії у вигляді діалогів «Ньютонізм для дам»
Попри риторику про «природне» право, успадковану від попередньої епохи, Просвітницький механіцизм цілковито неорганічний. Хімія, стараннями Лавуаз’є, перейняла цю ж механіцистську парадигму фізики, звівши «нескінчене різноманіття хімічних явищ до механічної дії, реакції та взаємодії кількох елементів»[7] [Coleridge 2008: 22]. Натомість біологія як «наука про життя» чи форми всього живого, містила в собі принципово нове бачення. Орієнтуючись на біологію, рання соціологія насправді виявляла цілковито романтичну установку відходу від просвітницького механіцизму.
Романтизм розглядав буття як живе і докорінно змінював модель мислення із механіцистської на органіцистську. Обговорюючи романтичну онтологію, Дмитро Чижевський слушно зазначав: «Світ для романтики не є простий механізм, що складається з окремих частин, як годинник з коліщат, а живий організм, частини якого зумовлені та скермовані цілим» [Чижевський 1956: 377]. А звідси випливав погляд на людину не просто як тварину чи механізм, а як складну істоту, що «належить до двох різних світів, а то й до багатьох світів. Стоячи на їх межі, вона підлягає впливам з різних сфер» [Чижевський 1956: 378]. Пізнання, таким чином, потребує врахування цієї багатовимірності, а світ зберігаючи таїну для романтиків, все ж поступово розриває себе. Ця багатовимірність та етапність могла слугувати вагомим стимулом концепції ієрархії наук, без якої неможливе розкриття буттєвих законів, і спробу якої серед «батьків-засновників» соціології знаходимо у Конта.
Ідея ієрархічності пізнання значно ближча до барокової філософії (скажімо, Ляйбніца[8]), аніж Просвітництва. Останнє шукало універсальних онтологічних законів, які можуть працювати з однаковою силою в різних сферах буття. Для просвітників ішлося не так про ієрархічну етапність, як про лінійність.
Говорячи про світ як «живий організм» в уявленні романтиків, Чижевський не просто використовує зручну метафору, а вловлює сутнісну рису цього світогляду – відхід від механіки до органіки. Чи не найбільш яскраво це втілила система натурфілософії Шеллінґа.
В еволюціонізмі вбачали продовження просвітницької лінійної логіки поступу у природознавстві, а тому контівська стадіальність описувалася у просвітницьких термінах і, водночас, як запозичення із природознавства. Ця теза видається сумнівною з огляду на дві обставини. По-перше, французьке природознавство першої третини XIX ст. не було еволюціоністським у тому постдарвіністському значенні, яке йому приписують post eventum. По-друге, модерна історія природничої науки, розглядала її стан у 1800-1860-х роках як безперервний розвиток однієї ідеї – еволюційної, де умовно кажучи, кожен наступний автор послідовно розвивав ідеї якогось свого попередника (наприклад, Дарвін – Ламарка)[9], чим ігнорувала інтелектуальне різноманіття контекстів з якого живилося природознавство. Ламарк подібно Ґотфріду Тревіранусу – іншому «співзасновнику» біології, безумовно вніс лепту у зміну способу мислення з механіцистського на органіцистський, який передбачав відмову від арістотелівської схеми тварини-рослини-мінерали, на користь поділу буття на царини неживого (зарезервованого за фізикою) та живого (за біологією)[10], але його «еволюціонізм», вельми переоцінений. Коріння Контівського еволюціонізму слід шукатися деінде.
Сам Конт у «Системі позитивної політики» зазначав, що соціологія перебуває у тісному зв’язку із революційними трансформаціями, що їх переживає Європа. Концепція людського поступу для нього є основою нової науки, але вона є частиною не «негативної фази» «великої кризи» (революції), яка руйнує старий порядок, але позитивної, наслідком якої має бути новий соціальний порядок [Comte 1875: 47]. Він не прив’язує поступ до революції, але розглядає останню радше як ексцес у соціальному та інтелектуальному переході. Для нього революція це «фінальний випадок масштабного переходу, який ми долаємо протягом п’яти попередніх століть» [Comte 1875: 47]. Він не надає їй статусу центральної події – скоріше завершальної та кризової, а спадок революції для нього аж ніяк не означає нового порядку. Новий порядок лише має бути винайдений. І він має бути гармонійним та органічним, з врахуваннями дієвого спадку минулого. Ця логіка змін дуже близька, як не дивно, до консерватора Е. Берка. Контівська концепція поступу скоріше є «виправленням» революційного розуміння змін. Тобто ідея зміни, все ж була привнесена із царини суспільних відносин. І особливу роль у цьому відіграла романтична історіографія.
Французькі історики-романтики, і навіть письменники (тут Ричард Сомерсет згадує Віктора Гюґо[11]) зазначеного періоду демонстрували більш послідовний «еволюціонізм», аніж їхні співвітчизники-природознавці. Р. Сомерсет говорить про романтичну історіографію як «передчуття дарвіністської еволюціоністської думки, яка результувала з органіцистської онтології». «Ми не маємо на увазі, що Мішле та Гюґо були «еволюціоністами» в технічному значенні терміна… Це спостереження призводить винятково до відносно скромного висновку, що еволюціоністський спосіб мислення розпочався радше у гуманітарній царині (“in the domain of human affairs”), аніж у природознавстві» [Somerset 2000/2001: 15].
Інтелектуальний зв’язок Конта, Мішле[12] та інших романтичних істориків зазначеного періоду сьогодні, хоча й слабко вивчений, проте в цілому – відомий. Конт із властивою йому прожекторською амбіцією нарікав, що історики-романтики, на яких він ніби вплинув, не визнавали цього факту [Pickering 1993a: 178]. Жан Вальш заперечував вплив Конта на істориків-романтиків хронологічним аргументом, оскільки фундаментальні праці останнього з’явилися пізніше, Мері Пікерінґ була схильна до протилежної точки зору, однак визнавала, що достеменно з’ясувати напрям цього впливу сьогодні «неможливо». Тим не менше, вони безумовно перебували в одному інтелектуальному контексті[13]. Навіть, якщо припустити, що Конт міг вплинути на романтичну історіографію своїми ідеями, це лише додатково підтверджуватиме відносну незалежність його стадіальної логіки від механіцистського природознавства.
У Жуля Мішле органіцистська метафорика не спонтанна, а використовується систематично й головне, відображає як авторові дослідницькі цілі, так і спосіб яким він пояснює історичний процес. У «Вступі до світової історії» (1831) він зазначає: «Сучасна Європа – це організм надзвичайної складності, чия єдність, чиє серце і душа, лежить не в тій чи іншій частині, але радше у зв’язках між цими частинами… в їх найглибшій гармонії» [Michelet 2013: 37]. Подібно Конту, він часто апелює до гармонії й прагне цілісної синтези [див. полеміку з істориками про метод Michelet 2013b: 140]. В «Історії Франції» (1-й том 1833 року) Ж. Мішле нерідко вдається до органіцистських пояснень чи-то способу територіальної організації середньовічної Франції, чи-то соціальної та просторової організації Парижа [Michelet 1857: 181, 438-439].
Хоча відкритим лишається питання про те, хто ж на кого вплинув – Конт на романтичних історіографів чи вони на Конта, стає зрозумілим, що логіка поступової зміни, яку згодом нарекли еволюціонізмом, та органіцизм сягали корінням романтизму. Ідея історичної мінливості життєвих форм, яка не мала станом на поч.. ХІХ ст. достатньо емпіричних аргументів, могла видаватися натуралістам доволі метафізичною. Тож, не дивно, що обґрунтування методології біологічної науки здійснювалося через референцію до натурфілософії, яка у своїй романтичній версії пропонувала системну ревізію механіцизму. Спершу романтична філософія історії кінця XVIII ст. устами Йоганна Гердера[14], а потому натурфілософія Шеллінґа сформували інсайт щодо історичних змін живих форм. Власне, ідея еволюції у філософському контексті могла виникнути лише на ґрунті історизму, який сам був породженням романтизму.
Попри поширену тезу про принциповий антисцієнтизм романтизму, Шеллінґ звертається до обговорення вагомих природничих відкриттів. В «Ідеях до філософії природи» (1797, 1803), він торкається таких тем, як світло, електричний струм, магнетизм, тяжіння тощо. Його цікавить хімія, яка тоді лише перебувала у процесі становлення як автономна галузь знань. Фактично вся праця – це спроба вивести загальні філософські висновки із поступу людських знань у царині досліджень природи. Замість «наївного емпіризму» (термін Конта), прийти до системного бачення. На диво співзвучна тій установці, що знаходимо у контівських працях із позитивної філософії.
Шеллінґ критикує механіцистське бачення природи, де пояснення змін здійснюється через зовнішній фактори. Природа – це, насамперед, перетворення нескінченного у скінченне, а єдність тілесного та духовного проявляється в організмі «де душа, або форма, тримає матерію так міцно й зв’язана з нею так тісно, що як у всьому органічному бутті, так і в індивідуальній дії, форма є цілковито матерією і матерією є цілковито формою» [Schelling 1995: 136]. Органічне бачення життя, замість механічного відкриває обрій тотожності матеріального та ідеального, розкриває буття в його багатоманітті й головне – динамці. Саме органіцизм є основою з якої натурфілософ розвиває концепцію динаміки та розвитку. На відміну від Конта, Шеллінґ вживає термін метафізика без негативних конотацій, але його розуміння метафізики суттєво відрізняється від тих апріорних форм філософування, що були властиві академічній філософії до нього. Для Шеллінґа метафізика – це, насамперед те, що є «протилежністю всього механічного, органічним способом відчуття мислення і дії» [Шеллінґ 2003: 359].
Герберт Маркузе був одним із небагатьох соціологів, який відзначив перегуки в поглядах Шеллінґа та Конта в їхньому баченні позитивного знання. Однак він не розвинув свою інтуїцію в більш цілісну концепцію романтичних витоків соціології через те, що ідеї Шеллінга не мали безпосереднього впливу на становлення соціальної теорії, він зігнорував їх детальний аналіз [Marcuse 2000: 323-329]. Проте, вони справили суттєвий вплив на біологію, яка була вагомим інтелектуальним орієнтиром ранньої соціології. Маркузе вбачав спільні стимули для Шеллінґа й Конта у протидії абстрактному раціоналізму, й «позитивістську» спробу першого пов’язує із протидією геґельянству. Насправді, ще до розробки власної концепції позитивного знання, до якого Шеллінг вдався з 1820-х років, базові ідеї якої присутні вже у його натурфілософський період – задовго до того як зійшла зірка Геґеля. Видається також, що Маркузе переоцінював ідеологічне замовлення у філософії Шеллінґа.
Ґотфрід Тревіранус відмовився від механічного на користь органічного пояснення, прийшовши до висновку, що функціонування живих організмів орієнтоване на підтримку власної сталості і має пояснюватися через їх внутрішню будову, а не лише зовнішні імпульси, він також відмовляється від класифікацій живих організмів за дедуктивними, логічними критеріями, акцентуючи увагу на географічному та історичному різноманітті. Вплив романтичної натурфілософії на становлення модерної біології був принциповим [Gambarotto 2014].
«Німецький» проєкт біології впливав на контівське розуміння змісту цієї науки. Навіть автори, які сумніваються у концептуальному впливі німецької біології на Конта, вимушено визнають, що термінологічне запозичення він здійснював із німецьких джерел [Clauzade 2018: 94]. Біологія була для Конта важливим інтелектуальним фундаментом, який увінчував його синтез здобутків людського пізнання, вона ж відігравала вагому роль в переході у вивченні від «життєвого існування» до «соціального», де соціології відводилося роль логічного наслідку цієї науки про життя. Саме біологія підготувала основу для становлення соціології, яка була її наслідком [Comte 1875: 455, 457, 40]. Можна припускати, що Конт який ніколи не втрачав нагоди у своєму синтезі підкреслювати власну оригінальність, міг дещо нівелювати згаданий вплив. У «Системі позитивної політики» він відзначає меншу прихильність до біології у Франції, ніж у Німеччині [Comte 1875: 461]. Водночас, він критикує «ефемерні інновації» німецької біології, а разом з тим, відкидає «самовпевнений емпіризм», скептично ставиться до експериментального методу, зокрема, відкидає практику вівісекції з моралізаторських міркувань. Зауваження Конта стосувалися спроможності біології вирішувати загальнофілософські проблеми, а не вузькоспеціалізовані. Аргумент про неспроможність і мав підготувати ґрунт для виправдання необхідності соціології. Вістря його критики не так заперечне, як синтетичне. Він не просто хоче відкинути механіцизм, як знайти місце для його здобутків в органіцизмі. Ключове напруження, яке було у його фокусі – подолання протиставлення між статичним розумінням живого, властивого анатомії, та динамічним, що його пропонує органіцистська модель мислення нової науки[15]. Прагнення здолати це протиставлення – мотивоване у філософському ключі. Воно пов’язане з його установкою на синтез та поступовий розвиток людського пізнання. Конт формулює принцип взаємної відповідності між органом і функцією, що втілює для нього «ключовий філософський принцип науки» [Comte 2010: 307].
Синтетична настанова Конта, його прагнення знайти теоретичну рамку в якій протилежні принципи можуть бути продуктивно узгоджені, і що оформилося в його концепцію соціальної статистики й динаміки, створила передумову ad futurum для проникнення механіцистської логіки в соціологію. Велику роль у спрямуванні органіцизму в подальшому у механіцистському ключі, відігравали відкриття будови клітини Теодора Шванна та розвинута у зв’язку із цим клітинна теорія, яка посилювала позиції з 1830-х років. Конт лише принагідно, хоча й позитивно відгується про відкриття Шванна як «загублену ланку» в біологічному теоретизуванні у «Системі позитивної політики», але що важливо, ще не виводить із його відкриття вагомих наслідків для соціології [Comte 1875: 525].
Т. Шванн формувався під керівництвом Йоганна Мюллера, асистентом якого він був, і який сформулював заперечення проти зведення органічних законів до фізичних [Mendelsohn 1965: 206]. Мюллер, який у свою чергу був віталістом і перебував під сильним впливом романтичної натурфілософії, вважав, що організм підлягає низці особливого роду законів, які є об’єктом філософського, а не експериментального дослідження. У підході Шванна, який хоча й не дублював концепції Мюллера, адже скеровувався прагненням усунути віталізм із біології, тим не менше, як і випадку всіх німецьких біологів того часу, романтична натурфілософія знайшла свій відгомін [Mendelsohn 1965: 210]. Саме установку на відмову від зведення біологічного до фізичного прийняли у Франції, зокрема її розвивав Бішо, якому Конт приділяв значну увагу й вважав «великим біологом» [Comte 1875: 524; Mendelsohn 1965: 214 і вся третя частина статті про деякі альтернативи механіцизму серед тогочасних французьких фізіологів].
Ця органіцистська модель мислення з акцентом на солідарності та гармонії, була більш тривкою, аніж суто органіцистська методологія, і вона мала довготривалі наслідки. Судячи з усього, набагато триваліші й глибші, аніж це описувалося класичною історією соціології. Навіть Дюркгайм, який з погляду останньої – центральна постать для здолання біологічного редукціонізму в соціальній теорії, багато в чому лишався залежним від цієї моделі мислення. Про, що свідчить паралелізм його ідей із поглядами романтичного історіографа Франсуа Ґізо стосовно модерного французького суспільства як органічної єдності [Hulliung 2002: 80]. І цей паралелізм може здивувати лише на перший погляд. Ідеться не про те, що Дюркгайм – консерватор (яким він не був, на відміну від Ґізо), а про його приналежність до інтелектуальної традиції у становленні якої романтична концепція органічної єдності відігравала вирішальну роль.
[1] Навіть у тоді, коли просвітницький гуманізм видається абстрактно-метафізичним, як у випадку просвітницької критики феодальних покарань, у його підставах можна знайти утилітаристську та раціоналістичну логіку. Ф. Вентурі це демонструє на прикладі поглядів Чезаре Беккаріа на кримінальне право, що просвітницький метафізичний гуманізм послуговувався раціональними та утилітарними аргументами [Venturi 1971: 100-101].
[2] Геґель має бути віднесений до романтизму, Б. Рассел навіть стверджував, що вся філософія Геґеля – це лише «інтелектуалізація» його раннього містицизму [Рассел 1995: 608-609]. Геґелівські та руссоїтські підстави марксизму є безсумнівними для істориків соціології, проте концептуальна реконструкція романтичних підстав марксизму, у цілому, досі не здійснена.
[3] Ніби маючи на увазі, що просвітницькі підстави їхніх поглядів самозрозумілі. Про, що ми скажемо нижче. Проте, в іншому місці Ґіденс визнає, що антипросвітницьку установку у позитивізмі Конта не можна заперечити [Giddens 2015: 31].
[4] Е. Ґіденс теж віддає належне цьому повороту. У згаданій статті, він вступає в полеміку із тезою Т. Парсонса про те, що стимулом соціології Дюркгайма, як і класичної соціології загалом, була «проблема порядку» [Giddens 1972: 358-361]. Орієнтованість класики на порядок, теж використовувалося як аргумент її непросвітницьких інтелектуальних джерел.
[1] [Lenoir 1990: 119]
[2] Гіпотеза про паралелізм між природним і соціальним порядками взагалі сутнісна риса ньютонівської натурфілософії [Donovan 1988: 221].
[3] Романтик Семюель Колрідж говорив, що відкриття Ньютона «надали майже релігійну санкцію» механіці, яка стала «синонімом філософії як такої» [Coleridge 2008: 21].
[4] У четвертому пункті цього розділу зупинимося детальніше на важливості цієї обставини. «Оптика» була і в книгозбірні А. Сміта [Hetherington 1983: 499].
[5] «Настільки визначне відкриття пана Ньютона про те, що всі тіла тяжіють одне до одного, що може бути визначене як підстава натурфілософії, яке використовується для розуміння великої будови нашої Сонячної системи… і наскільки далі воно могло б скеровувати нас в інших речах, за умови правильного застосування, поки невідомо» [Locke 1824: 395-396]. Просвітникам здалося, що їм вже відомо.
[6] Видання доступне на сайті приватної книгозбірні Linda Hall Library: http://lhldigital.lindahall.org/cdm/ref/collection/color/id/33627
[7] Артур Донаван відстоював твердження, про те, що Лавуаз’є не був ньютоніанцем з відсиланням до тези Бернарда Коена про те, що робота Лавуаз’є «не була прямо ньютоніанською» [Donavan 1988: 221-222; Cohen 1983: 10]. Лавуаз’є більш уважно ставиться до теорії, на відміну від ньютонівських спостережень, його метод більш суворо експериментальний, і на відміну від Ньютона, для якого натурфілософія була складовою власне філософії, французький дослідник не мав амбіції створювати універсальну філософську систему з онтологічним спрямуванням. А. Донаван фактично сам визнає, що зазначені відмінності були наслідком різниці стану знань між XVII та XVIII ст.. Це зовсім не означає, що Лавуаз’є заперечував механіцистську логіку. Радше, його праці були наступним кроком у подальшій спеціалізації натурфілософії та виділення з її царини хімії як окремої науки. Спеціалізацію не передбачала відмову від механіцистської логіки.
[8] У своєму курсі позитивної філософії, ставлячи за мету прослідкувати поступ людського знання, Конт приділяє значну увагу Ляйбніцу й ставиться до його доробку з підкресленим інтересом. Прикметно, що Конт схильний ототожнювати методологію Ньютона та Ляйбніца, що могло стимулювати плутанину щодо витоків його ідей.
[9] Полеміка з цією позицією див. у [Somerset 2000/2001: 2-3].
[10] [Somerset 2000/2001: 4].
[11] Своєрідну соціологічність художнього стилю В. Гюґо відзначав ще в 1930 р. Віктор Петров [Петров 2013a]. Як Р. Сомерсет у цитованій статті звертався до його роману «Собор Паризької Богоматері», то В. Петров до «Людини, що сміється». Попри низку тенденційних тез, обумовлених ідеологічним диктатом сталінізму, праця містить цінні інсайти.
[12] Органіцистську амбіцію Ж. Мішле позначає вже в передмові до «Історії Франції» як одну з ключових цілей свого дослідження: «відродити життя у його цілісності, не поверховості, а в його внутрішній та органічній глибині» [Michelet 2013b: 140 ]. Ототожнення історії із «життям» – прикметне.
[13] «Що однак зрозуміло, так це те, що разом із Сен-Сімоном, Тьєррі, Ґізо, Констаном, Тьєром, Міньє, Мішле та іншими… [Конт – прим. моя В. Ш. ] творив «нову історію», історію, що могла б відображати нові владні відносини у пореволюційній Європі» [Pickering 1993a: 178].
[14] [Herder 1803: 318-329].
[15] Конт часом використовує стару синонімічну назву біології – фізіологія.
Для замовлення книги перейдіть, будь ласка, сюди.
Всеукраїнський соціологічний часопиc "СВОЄ" 