Редакція: межі між різноманітними соціально-поведінковими науками зсуваються під впливом «економічного імперіалізму» – теоретичної ситуації, коли типове для економіки пояснення, базоване на калькуляції вигод і витрат, застосовується до неекономічних сфер. Експансія економічних пояснень у соціології провокує два типи реакцій: з одного боку, творить новий погляд на соціальну реальність з принципом максимізації корисності як підставою. З іншого – викликає острах щодо дисциплінарної та інтелектуальної ідентичності соціології. Сучасна теорія раціонального вибору є наслідком першої реакції. Друга – більш типова серед соціологів. Стаття Володимира Шелухіна розглядає низку викликів, що обумовлені економічним імперіалізмом у соціології. Найперше, чому економіка випереджає соціологію у поточних дослідженнях і суспільному резонансі? Автор пропонує власний погляд на причини пояснювальних невдач у соціології на межі ХХ-поч. ХХІ ст.. У дужках вказані сторінки оригінальної публікації.
На межі ХХ-ХХІ ст. спостерігаються значні успіхи економічної теорії в поясненні явищ, які традиційно тяжіли до дослідницького поля соціології. Роботи економістів, присвячені демократизації, соціальній нерівності та розвитку стають предметом громадського інтересу й нерідко випереджають соціологів у прирості нових знань [див. наприклад, Acemoglu & Robinson, 2006; Аджемоґлу & Робінсон, 2016; Пікетті, 2016; Milanovic, 2012]. Передумови для цього склалися у перші три десятиліття після Другої світової війни завдяки Чиказькій економічній школі та сформованій під її впливом теорії раціонального вибору (ТРВ), яка й склала фундамент експансії економічного пояснення у неекономічні царини. І хоча сьогодні ТРВ не має настільки сильних позицій у соціальних науках, як ще півтора десятиліття тому (наведені вище праці її не репрезентують), однак це не зменшило темпів інтервенції економічно орієнтованого пояснення у соціальних науках. Мета цієї статті з’ясувати чому саме економічна наука випередила наприкінці ХХ ст. соціологію у дослідженні широкого спектру проблем, які з часів дисциплінарної інституціоналізації вважалися «соціологічними». А також, яким чином соціологія реагувала на «економічний імперіалізм», спровокований Чиказькою школою.
Формування підвалин Чиказької школи в економічній науці пов’язують із науковою діяльністю Френка Найта, котрий викладав у Чиказькому університеті у 1922-1952 р. р., де його студентами були майбутні класики школи М. Фрідмен та Дж. Стіґлер [The Frank H. Knight Page, 2010; McTeer, 2002]. Ф. Найт приділяв увагу проблемам схвалення рішень та обміну за умов невизначеності – чому присвячена його одна з ключових праць «Ризик, невизначеність і прибуток» (1921)[1]. Аби позбавити класичне припущення стосовно контексту схвалення рішень як «досконалого ринку», що призводило до спекулятивного моделювання дій акторів відірваного від реальних процесів, він концептуально розмежував поняття «невизначеності» – обумовленого браком інформації про умови дії та цілі інших акторів, та «ризику», де останнє – невизначеність, що підлягає вимірюванню [Knight, 1964: 233]. Переведення «невизначеності» в «ризик» з подальшою оцінкою можливих переваг і втрат – ключова підстава раціональної дії, яка сприяє досягненню цілі. Чиказька школа економіки описується як напрям теоретизування, який характеризувався увагою до мікроекономіки, припущенням про раціональну орієнтованість актора, проринковим характером [Hess, 2017]. Слід сказати, що обидві кафедри – соціології та економіки були засновані в один 1892 рік, причому кафедра економіки з моменту свого заснування відзначалася прихильністю до ліберальних ідей [Ebeling, 2006]. У своєму класичному вигляді школа почала формуватися у повоєнні роки, з 1940-х р. р. на кафедрі економіки почав працювати М. Фрідмен, а з 1950-х – Ґ. Беккер, однак після Великої депресії та Другої світової війни, що призвели до стрімкого зростання державного втручання в економіку у 1930-1940-і роки кейнсіанство було економічним мейнстрімом у США, тож до 1960-х р. р., чиказька спільнота була маргінальною не лише в цілому для соціальних наук, але в межах власне дисциплінарних рамок самої економіки.
Інколи концепт економічного імперіалізму розмежовують із економічним експансіонізмом, де перше полягає в інтервенції економічного пояснення в царини, традиційно закріплені за іншими науками, а друге в конституюванні нових галузей чи напрямків досліджень, які до цього не перебували у фокусі уваги жодних інших дисциплін [Mäki, 2008: 8-11]. З логічної точки зору ці концепти відрізняються ступенем загальності: економічний імперіалізм – різновид економічного експансіонізму. Прикладом експансіонізму може слугувати виникнення напрямку економіки благодійних і неприбуткових організацій у 1970-х роках [Tullock, 1972: 318; Mäki, 2008: 11]. Неприбуткова діяльність до того часу не перебувала у фокусі уваги економістів, однак її економічний ефект також не перебував у фокусі уваги жодної іншої дисципліни (12). Теж стосується «економіки інформації» [Sigler, 1961]. Ці напрямки можуть слугувати зразком економічного експансіонізму, але без «імперіалістичної» складової. Якщо ж обговорювати теоретичний зв’язок економіки та соціології й адаптацію останньою базових принципів та пояснювальних моделей до власної проблематики (наприклад, дискримінації, девіантної поведінки, інститутів сім’ї, шлюбу тощо), то це є свідченням саме економічного імперіалізму.
1957 року на основі власної дисертації, майбутній професор Чиказького університету Ґ. Беккер публікує «Економіку дискримінації»[2], за визначенням рецензента Д. Дьюї «можливо, найважливішої книги року» для читачів економічної літератури [Dewey, 1958: 494]. Ця, висловом М. Редера, «небуденна книга» спровокувала дискусії про релевантність пояснювальних моделей, розроблених в економічній науці для інших соціально-поведінкових наук. Хоча на момент появи праця лишалися відносно малодискутованою серед соціологів, вона була першою ластівкою економічної інтервенції в тематику, яка традиційно для економічної науки була периферійною [Reder, 1958: 495; Coleman, 1993: 170]. Це особливо важливо для американської суспільствознавчої традиції, де виникнення соціології випливало із потреб вирішення «соціальних проблем» (на кшталт, дискримінації), що на етапі дисциплінарного оформлення були наче «зарезервовані» для дослідницького поля соціології. Ще М. Вебером була окреслена важлива передумова приросту наукового знання на поч.. ХХ ст., яка полягала у дисциплінарній спеціалізації [Вебер, 1998: 311]. Економіка першої половини ХХ ст., підлягаючи цій тенденції, йшла шляхом поступового винесення «за дужки» великої кількості тем, які розроблялися в межах класичної політичної економії. Політекономісти писали про взаємовідносини ринку й держави, вплив економічних чинників на соціальні зміни, споживання, владу, ідеологію. Достатньо згадати розмах зацікавлень К. Маркса. Однак спеціалізація для економіки означала «процес натуралізації» [Латур, 2015: 41]. Смітівська метафора «невидимої руки», яка діє за всіх обставин і для всіх акторів однаково, за Б. Латуром, заклала початок цієї натуралізації – прийнятті «законів економіки» за аналогією із «законами природи»: як стійких, неодмінних і завжди відтворюваних. Якщо політична економія завдяки множинності зацікавлень ще передбачала розуміння економічних процесів як наслідків констеляції різноманітних факторів, то концепт «досконалого ринку» замінив цю множину чинників припущенням, яке клалося в основу моделювання економічних процесів.
А. Маршал у «Принципах економіки» – книзі, що свідчила про перетворення дисципліни із «політичної економії» на власне «економіку» в сучасному розумінні, ще зауважував, що економіка представляє собою студії людини загалом, та все ж концентрується на аналізі «багатства» (“wealth”) – на процесах «отримання та використання доходу» людиною [Marshall, 1890: 1-2]. У цьому стислому визначенні очевидна епістемологічна трансформація, яку за кілька століть зазнала відома із новочасної соціальної філософії категорія “wealth” як «блага», що включала в себе моральні, політичні імплікації (наприклад, у Дж. Локка) у категорію “wealth” як «багатства», котра стосувалася вже винятково використання «матеріальних засобів благополуччя» (за А. Маршалом) [Локк, 2009].
Таким чином, праця Ґ. Беккера порушувала віднайдений між соціологами та економістами modus vivendi й перетворювалася у modus operandi для тих економістів, чиї інтереси переросли сформовані кінцем ХІХ – першою половиною ХХ ст. дисциплінарні межі. Подібна інтервенція економічних моделей у неекономічні царини, характеризувала чимало робіт Ґ. Беккера: «Злочин і кара: економічний підхід»[3], «Теорія шлюбу», «Економічний аналіз шлюбної нестійкості», «Теорія конкуренції між групами впливу задля політичного ваги» [Becker et al., 1977; Becker, 1983]. Ці праці торкалися царин соціології, кримінології, демографії та політології. Все це підсумував Дж. Стіґлер у провокативній статті «Економіка: імперська наука?» із підсумком – так, економіка імперська наука в сенсі концептуального та емпіричного вторгнення економічного пояснення у суміжні галузі. Тож визначення економіки як «науки про продукування, розподіл та споживання багатства» лишилося у ХІХ ст.. Посилення економічного імперіалізму впродовж зазначеного часу, Дж. Стіґлер пов’язував із зростанням абстрактності та рівня загальності економічної теорії [Stigler, 1984: 311-312]. Не в останню чергу роль у цьому відіграло активне залучення математичних знань в економічному моделюванні, що призвело до зростання дистанції між економічною теорією та конкретними економічними феноменами, на пояснення яких вона орієнтована, за визнанням Дж. Стіґлера: «не без деяких втрат для економіки» [Stigler, 1984: 312]. Однак це мало й позитивний ефект, адже зростання ступеня загальності теорії давало їй можливість аналізувати феномени різного роду. Дж. Стіґлер прогнозував, що у стосунку до соціології, здобутки економічної теорії будуть широко використовуватися в темах пов’язаних із вивченням соціальних дій із орієнтацією на принцип максимізації корисності. А говорячи про політичні дослідження, підкреслював, що саме економічна теорія має низку переваг, які дають можливість використовувати її в якості підґрунтя для емпіричного дослідження, а саме: добре розвинена теорія максимізації індивідуальної корисності, теорія взаємодії індивідів та фірм за умов конкурентного та монополістичного середовища та порівняно високий рівень навичок статистичного аналізу [Stigler, 1984: 309-310]. Все це давало йому підстави говорити про економічний імперіалізм у 1980-і роки як доконаний факт. І наразі небагато підстав припускати завершення його доби через понад, ніж три десятиліття після появи цієї програмної статті.
Дискусії всередині економічної науки поступово зміщували дисциплінарний мейнстрім, добрим індикатором якого слугують нагородження Нобелівською премією з економіки: 1974 року її розділили Ґ. Мюрдаль та Ф. А. фон Гаєк, прихильник посиленого державного втручання в економіку й класичний ліберал. Таке «суперечливе» поєднання симптоматичне для перехідної доби в межах дисципліни. У 1976 р. лауреатом став М. Фрідмен, і вже у 1980-1990-х р. р. тенденція нагороджувати «економічних імперіалістів» і прихильників ТРВ стала виразною: 1982 року лауреатом став Дж. Стіґлер, 1986 р. – Дж. Б’юкенен, а в 1991, 1992 та 1993 роках – Р. Коуз, Ґ. Беккер, Р. Фоґель відповідно, 2000 р. – Дж. Гекман [див. All prizes in economic sciences, 2017] (13). У статті з нагоди нагородження Ґ. Беккера, Дж. Колмен констатував «сильне піднесення» позицій ТРВ і продуктивного впливу нових економічних моделей на соціологічне теоретизування [Coleman, 1993: 174].
Що привносив економічний імперіалізм до соціології? Ключовим наслідком було виникнення соціологічної версії ТРВ. І, хоча інтелектуальні джерела з якої живилася остання, не вичерпувалася економікою, все ж вплив її був визначальним. Підсумовуючи майже двадцятирічні пошуки у цьому напрямку, Ґ. Беккер в «Економічному підході до людської поведінки» (1976), вмістив концептуальну передмову, котра мала характер методологічного маніфесту економічного імперіалізму. Вона пропонувала відповіді на питання, які загострилися внаслідок виходу економіки за рамки, усталені дисциплінарною інституціоналізацією першої половини ХХ ст.: 1) питання про межі економіки, 2) предметну галузь економіки, 3) підстави взаємодії із суміжними соціально-поведінковими науками.
Ґ. Беккер відмовляється від окреслення предмету економіки в термінах матеріальних благ [Becker, 1976: 4]. Навіть окреслення його «від протилежного», через співставлення із предметами інших соціальних наук, видавалося йому незадовільним. Можна визначати соціологію як науку, що досліджує «соціальні агрегати і групи, причини та наслідки змін інститутів і соціальної організації». Однак це визначення, байдуже, що в його фокусі і соціальні групи й інститути, не дає розуміння суті підходів двох наук. З огляду на це, Ґ. Беккер більш радикальний, фактично наполягаючи на тому, що спроба окреслення змісту стратегії економічного пояснення з точки зору визначення предметної області – епістемологічно безплідна. Суть полягає не в тому «що» є предметом економіки, а в тому «як» вона вивчає теми, що опиняються у фокусі. Евристичний потенціал економічного підходу[4] до людської поведінки полягає не у питанні предмету, а в питанні методу, якщо точніше – методологічному підході. Складниками цього підходу є: 1) принцип максимізації корисності як підстава дії актора. Причому без припущення, що актори свідомо раціонально мотивовані; 2) існування ринків, які з «різноманітним ступенем ефективності координують дії різноманітних учасників: індивідів, фірм і навіть держав». Припущення про існування ринку як контексту дії дуже важливе, позаяк «ціни та інші ринкові інструменти розподіляють дефіцитні ресурси всередині суспільства й таким чином обмежують бажання учасників, і координують їхні дії. В економічному підході ці ринкові інструменти виконують більшість, якщо не всі функції, які відводяться «структурі» у соціологічних теоріях» [Becker, 1976: 5-7]. Водночас існування ринків не означає існування в усіх учасників повної інформації щодо них, намірів інших учасників тощо; 3) припущення про стабільні преференції акторів, яке слугує підставою для формулювання відносно стійких прогнозів їхніх реакцій на різноманітні зміни та результати взаємодій. Ці три принципи збігаються із загальними положеннями неокласичної економічної теорії [Dequech, 2007: 280].
За Ґ. Беккером зазначені принципи можуть слугувати підставою концептуального пояснення всіх типів людської поведінки, як ринкової, так і неринкової, як благ доступ до яких регулюється ринковими цінами, так і благ «ціни» яких можуть і не мати ринкового вираження [Becker, 1976: 8]. Водночас, дослідник скромно не вважає себе новатором, підстави для такої інтервенції він віднаходить у класичних моральних філософів Адама Сміта та Джеремі Бентама. Зокрема, в тезі останнього про двох «суверенів людства», поставлених над ним природою – болю та задоволення. За Дж. Бентамом «вони скеровують нас в усьому, що ми робимо, що говоримо і думаємо» [Bentham, 2017: 6]. Саме у бентамівському аналізі кримінальних санкцій, тюремної реформи, законодавчого процесу, Ґ. Беккер вбачав інтелектуальну традицію, що виправдовувала новий поворот у суспільствознавстві.
Водночас, Ґ. Беккер протиставляв такий підхід економічному детермінізму марксистської традиції, позаяк у цьому випадку йшлося про організацію виробництва як ключовий чинник, що визначав соціальні процеси [Becker, 1976: 8-9]. Натомість, пропонований Ґ. Беккером підхід не ставив в основу процеси матеріального виробництва. Його підхід не передбачає визнання того, що «індивіди мотивовані винятково егоїзмом чи наживою», ідеться не про мотиви, а про метод аналізу, де базове припущення – установка на максимізацію блага, так як сам індивід його розуміє. З огляду на це, за Ґ. Беккером, можлива максимізація егоїстичної, альтруїстичної, мазохістської, врешті-решт, якої завгодно корисності – теорія зовсім не передбачає відмови від суб’єктивності установки[5] та визначень умов її можливості, а також варіативності мотивів, де можливості актора суттєво обумовлюються індивідуальними та колективними діями інших індивідів, організацій тощо [Becker, 1992: 38].
Одночасно з першими дослідженнями Ґ. Беккера, М. Фрідмен аналізував проблему критерію евристичності теорії, зауважував, що «питання про «засновки» теорії полягає не в тому, наскільки вони пропонують реалістичний опис, позаяк такого вони ніколи не надають, але в тому чи пропонують вони опис достатньо наближений до реальності з точки зору потреб конкретної мети» [Фридмен, 1994: 29]. Відповідь на питання надає чи не надає теорія такого опису можна спробувати дати емпірично. Дотепний приклад, яким він ілюстрував цю тезу стосується розміщення листків на кроні дерева. Він пропонує припускати що листки на кроні розміщуються таким чином, наче вони «прагнуть» максимізувати отримання сонячного світла задля росту. Ця теза видається абсурдною з точки зору природничого пояснення, тим не менше, узгоджується із досвідом, який свідчить про те, що справді листки на кронах дерев концентруються на південній, а не північній стороні. Плутанина між описовою точністю та аналітичною прийнятністю, за М. Фрідменом, призводить до невиправданої критики евристичних теорій, які однак мають «нереалістичні» засновки [Фридмен, 1994: 32-33; 43] (14). Ця теза була принциповою для прихильників ТРВ з огляду на очевидність критики, об’єктом якої мали бути ключове положення підходу – заперечення, що актор діє зажди з метою максимізації корисності, що входило в суперечність із класичною соціологічною уявою, бо ігнорувало вплив соціальних норм, а відповідно конформності/ девіацій, ірраціональної поведінки тощо.
Поки на початку 1970-х економічна наука переживала ґрунтовні дискусії, які врешті призвели до зміщення теоретико-методологічного мейнстріму дисципліни, у соціології розпочалася дискусія щодо потенційної дисциплінарної кризи [Гоулднер, 2003]. На час виходу «Прийдешньої кризи західної соціології», проблема пошуку альтернативи структурно-функціональному аналізу здавалася радше теоретичною спекуляцією, аніж дисциплінарним імперативом[6]. «Критичний» поворот у соціологічному теоретизуванні після 1968 року як реакція на домінування структурно-функціонального аналізу[7], що у повоєнні роки став теоретичним мейнстрімом не лише у США, вплив інших гуманітарних наук (філософії, семіотики) на соціологію в цілому підтвердив чимало із прогнозованого, однак видається хибною думка про те, що успішність економічної інтервенції у соціологію обумовлювалася насамперед емпіричною ефективністю. Ішлося про «теоретичну ефективність» – спроможність запропонувати нові рамки для пояснення соціальних процесів, де емпірична ефективність похідна. Праці Ґ. Беккера, які ознаменували економічну інтервенцію в соціологію – були більшою мірою теоретичними, пропонували насамперед нові моделі пояснення. Вже згадувалася позиція Дж. Стіґлера стосовно зростання рівня абстрактності економічної теорії, що відкрила перспективу розширення кола проблем для осмислення й тим підготувала ґрунт для подальшої експансії економічних пояснювальних моделей у суміжні соціальні науки. Однак ця експансія могла відбутися лише за умов відносно консенсусу стосовно теоретичного ядра в межах самої економічної науки. До того ж, як стверджувалося вище, позиції соціології та її академічна респектабельність станом на початок 1970-х років були доволі сильними.
І. Селені відзначав значний методологічний поступ соціології впродовж ХХ ст., особливо в царині вибіркових досліджень, які уможливлювали здійснення прогнозів, даючи відповідь на питання «як» відбувається певний процес (наприклад, електоральний), однак вкрай мало відповідей було дано на питання «чому» цей процес відбуватиметься саме так. Складність причинної реконструкції він теж (подібно М. Фрідмену для економіки) пов’язував із невеликими можливостями соціологів проводити експерименти. Водночас, навіть успішне проведення експериментів ставить проблему репрезентативності [Селені, 2015: 40-41]. Прагнення соціологів скопіювати здобутки економістів і розбудувати теоретичну логіку та дизайн соціологічного дослідження подібний до економічного, він протиставляє «ретельному описові реальності», що соціологією вивчається. Тобто, негативна реакція на ТРВ у сучасній соціології, з епістемологічної точки зору, стимулює соціологів рухатися в напрямку протилежному тому, яким рухалася економіка останні десятиліття – імператив реалізму засновків перед їх аналітичною зручністю.
Якщо економіка та соціологія перебували приблизно в однаковій ситуації з точки зору академічного становища та рівня осмислення епістемологічних проблем, як так сталося, що економіка змогла більш успішно вирватися вперед і задавати ритм розвитку інших соціальним наукам? Де причина часового розходження між дисциплінами, що призвело до того, що економіці вдалося вирішити епістемологічні суперечності менш конфліктно? Відповідаючи на це питання, ігноруємо аспекти політичної кон’юнктури та позаакадемічні впливи, зосереджуючись винятково на теоретичному вимірі проблеми. Це відбулося внаслідок відмови економіки від нормативістського пояснення і реалізму у концептуальних засновках.
Скажімо, беккерівська теза про злочин як дію здійснену в режимі калькуляції вигод і витрат, підважувала традицію «девіантного» пояснення протиправної поведінки, яка своїм корінням сягає ще дюркгаймівської соціології, де злочин розглядався як відхилення від вже заданої норми, викликаний зовнішніми причинами, де перефразовуючи Дж. С. Колмена, індивід – глина з якої ці зовнішні обставини «ліплять» правопорушника [Coleman, 1993: 172]. Водночас, за Ґ. Беккером, мотивація законослухняної особи та правопорушника принципово не відрізняються – в обох випадках ідеться про максимізацію корисності, відрізняються однак оцінки вигод і втрат від вчинення протиправної дії. Теоретик також зауважує, що його модель не передбачає використання ad hoc концептів кшталту аномії. Цілком можливо змоделювати злочинну поведінку уникаючи нормативістського пояснення [Becker, 1976: 46]. Очікувано, що такий підхід, як мотиваційно нейтральний, а відповідно до цінностей, соціалізації, робить непотрібною функціоналістську схему пояснення соціальних девіацій. Економічна теорія виявилася більш гнучкою в плані пояснення індивідуальних дій. Соціологія та економіка, що демонстрували емпіричні успіхи відносно рівномірно у другій половині ХХ ст., вийшли на новий рівень взаємодії не через «програш» соціології на «емпіричному фронті», а через радикальне узгодження економічного теоретизування, яке відбулося швидше й можливо менш конфліктно, аніж соціологічне. Коли в економіці відбулося зміщення парадигмального мейнстріму, в соціології зникнення стану монопарадигмальності загалом, що відкрило відразу декілька «вікон можливостей» для соціології – одним із яких було адаптація принципів економічного підходу у формі соціологічної ТРВ.
З епістемологічної точки зору, категорія ринку в неокласичній економічній теорії може описуватися у фрідменівських термінах «нереалістичного засновку», адже ринок в такому теоретизуванні розглядається не як емпірична реалія, а радше як абстрактно змодельована реальність від якої відштовхується дослідник при формулюванні гіпотез і обґрунтуванні пояснень, в основі чого лежить принцип «вальрасівської моделі економіки обміну» [Coleman, 1984: 85-86] (15). Найбільш загальний аналіз цієї моделі, здійснений Дж. С. Колменом, дає підстави стверджувати, що в її основі лежить низка припущень, які для економіста-теоретика мають імперативну силу: не існує жодних соціальних бар’єрів для обміну (лише величини попиту та пропозиції), блага, що слугують предметом обміну – відчужувані, самі актори ідентичні, відсутні екстерналії. У межах таких припущень категорія соціальної структури справді видається зайвою. Однак бар’єри для обміну можуть існувати, деякі ресурси, як то знання, зовнішність чи манери, що можуть бути описані через концепт людського капіталу – невідчужувані від особи носія, а генеруються у певному контексті (наприклад, завдяки соціальному капіталу). Останній, будучи мережевим утворенням, є атрибутом саме соціальної структури, а не індивіда.
Із цього теоретик зробив два висновки: по-перше, категорія ринку не може повністю замінити категорію соціальної структури, параметри останньої – важливі змінні у поясненні соціальних процесів, по-друге, перша обставина створює передумови продуктивного зворотного впливу соціології на економіку. Перша обставина вирізняє колменіську соціологічну теорію раціонального вибору від її економічної версії, що означає – соціології не треба цілком відмовлятися від напрацьованого понятійно-категоріального апарату. На початку 1990-х років Дж. С. Колмен розробив низку концептуальних пропозицій щодо вдосконалення теорії раціонального вибору[8], і поруч із трьома принципами, визначеними Ґ. Беккером, запропонував чотири складники: 1) відмова від контролю; 2) соціальний капітал; 3) соціальне походження прав; 4) інститути.
Відмова від контролю за власними діями може бути шляхом максимізації корисності, позаяк актори стартують у нерівних умовах (за соціологічною логікою – вони не ідентичні, на відміну від ідеалізованої економічної моделі). Вищий інтерес до подій/ ресурсів, що знаходяться під контролем іншого актора, може призводити до відмови від контролю за частиною власних ресурсів чи подій, або ж власними діями задля отримання доступу до ресурсу, який є пріоритетним. Відмова від контролю може бути раціональною стратегією обміну, а також інструментом пояснення виникнення відносин панування. Обмін правами контролю може генерувати важливий мережевий ресурс – соціальний капітал, обсяг якого має тенденцію до збільшення завдяки тривалості, множинності зв’язків між акторами та порівняно високим ступенем закритості мережі до якої вони належать. Обсяг цього ресурсу залежить від дій кількох чи великої кількості акторів (у залежності від величини мережі) і ця обставина створює ефект екстерналій [Коулман, 2004: 41-43]. Все одно у цій схемі інтереси «слугують рушійними силами дії» [Coleman, 1994: 509].
Якщо інститути й аналізувалися у неокласичній економічній традиції, то здебільшого як інструменти досягнення цілей раціональними акторами, але не як самостійна змінна, що впливає на їх преференції чи логіку дії. Особливо, це помітно у теорії суспільного вибору й теоретично пов’язаної з нею концепції конкуренції між групами впливу Ґ. Беккера, або концепції регулювання економіки Дж. Стіґлера [Stigler, 1971; Becker, 1983]. Так само умовним винятком можуть вважатися роботи Р. Коуза, котрий звернув увагу на деякі інституційні аспекти економічних процесів [Coase, 1991]. Однак навіть його теорія фірм, яка пояснює їх виникнення через потреби здешевлення транзакцій, хибує на ті недоліки, що їх вказував Дж. С. Колмен у цілому для неокласичної економічної теорії. Стверджуючи, що «функціонування ринку передбачає деякі затрати, і формуючи організації та надаючи деякому авторитету (підприємцю) право спрямовувати ресурси, можна зменшити ці ринкові затрати», теоретик ігнорував чинник колективної організації фірм, що може впливати на їхню продуктивність і, зокрема, здешевлення транзакцій [Коуз, 1999]. Зводячи фірму до особи підприємця, тобто, прагнучи вписати її функціонування в логіку дії окремого індивіда, так само підданого принципу максимізації корисності, пропонована Р. Коузом концептуальна логіка не потребує ніяких додаткових пояснювальних елементів. За Р. Коузом лише фірми й ринок складають інституційну структуру економічної системи, натомість для Дж. С. Колмена інституційна структура економіки – похідна від соціальної, і включає ринок. Тож для зазначених авторів, про вплив соціальних інститутів – не йшлося.
Можна стверджувати, що солідаризуючись із Ґ. Беккером в першому пункті із трьох, Дж. С. Колмен своїми пунктами 2, 3 і 4 заміняє пункт 2 вихідних засад беккерівської методології – теза про існування ринків, замінюється тезою про існування соціальної структури, де ринок є одним із складових, а сама ця структура виявляє себе в соціальному походженні прав, соціальному капіталі та інститутах, зокрема, неринкових. З іншого боку, це не означало, що Дж. С. Колмен відмовлявся від категорії ринку, а радше мислив її як таку, що похідна від соціальної структури. Водночас, чимало відносин у межах цієї структури описувалося через принципи калькуляції вигод/ витрат та максимізацію корисності, тобто за беккерівською «ринковою» логікою. Соціальна структура реконструювалася через припущення про обмінний характер відносин, що її складають. Прогноз, що з часом емпіричні та концептуальні успіхи Чиказької економічної школи можуть спадати, якщо не буде переглянутий постулат взаємозамінності категорій ринку та соціальної структури в аналізі, виявився релевантним. Проілюструвати це можна полемікою М. Ґрановетера із Дж. Стіґлером стосовно пояснення процесу пошуку роботи.
Хоча саме економісти звернули увагу на ресурсне значення інформації, зокрема, її роль у функціонуванні ринку праці – класична стаття Дж. Стіґлера, яка артикулювала цю проблему, випередила не менш класичну статтю М. Ґрановетера, на 11 років [Stigler, 1962]. Попри те, що останній не цитує Дж. Стіґлера у згаданій праці[9], він полемізує із положенням його підходу у монографії наступного 1974 року[10]. М. Ґрановетер підкреслює, що комодифікація пояснення, властива економічній теорії, передбачає розгляд праці як товару, а відповідно відносини безробітного як потенційного працівника та працедавця, як відносини продавця та покупця, сам же процес пошуку роботи пояснюється у термінах вартості [Granovetter, 1995: 26-29]. Останнє поняття слугує ланкою між двома акторами, де продавець котрий має певну кваліфікацію та вміння (певний обсяг людського капіталу), може претендувати (16) на певну позицію, або цікавити певного продавця, який може пропонувати певну ціну за працю. У цій схемі немає фактично жодних інших акторів окрім «продавців» і «покупців», відносини між якими будуються через «ціну» ресурсу. Всі аспекти, які не вписуються у ці рамки, зводяться до тези про неповноту інформації, що призводить до викривлення поведінки котрогось із акторів. Однак не маючи розуміння, що «повна інформація» означає, окрім того, що вона означає у цій схемі «все», сама модель призводить до хибного пояснення процесу пошуку роботи. М. Ґрановетер задається питанням, якщо ціна не поєднує людиною із робочим місцем, то що поєднує? Релевантне пояснення він знаходить у соціальних чинниках: «…пошук роботи – це більше, ніж раціональний економічний процес – він сутнісно вкорінений в інші соціальні процеси, що суттєво визначають його перебіг і результати» [Granovetter, 1995: 39]. М. Ґрановетер, як відомо, продемонстрував, що не існує «повної інформації» як такої в межах ринку, а існують конкретні інформаційні потоки, що вкорінені в різні типи мереж, у які залучений актор і вони можуть по-різному впливати на перебіг процесу пошуку роботи. Ця включення відсилає до соціоструктурних вимірів процесу пошуку роботи. У 1980-і роки він розвинув цю тезу в ширшу концепцію «вкоріненості» економічної дії в соціальну структуру [Granovetter, 1985].
Соціологія все ще лишається відданою епістемологічному реалізму, який можливо матиме наслідком виникнення значущої пояснювальної альтернативи у найближчі десятиліття, однак точно не зможе зупинити експансію економічного імперіалізму, який зміцнів та набув нових форм завдяки посиленій увазі до інституційних чинників. Питання можливості зворотного впливу соціології на економіку сьогодні, як його порушив Дж. С. Колмен, вочевидь, все ще лишається відкритим.
Матеріал до статті опрацьований на кафедрі соціології факультету соціальних наук Лундського університету (Швеція) у межах програми Erasmus+ (17)
[1] Цитуємо за видання 1964 р.
[2] Ключові фрагменти увійшли у цитоване тут видання[Becker, 1976: 15-30].
[3] Стаття вийшла друком у 1968 р., увійшла в «Економічний підхід до людської поведінки», за якою цитується [Becker, 1976: 39-86]. Теж стосується і «Теорії шлюбу» (опублікована у 1973-1974), перевидана – [Becker 1976: 205-250].
[4] Ґ. Беккер синонімічно використовував терміни «економічний підхід» та «підхід раціонального вибору» (“rational choice approach”) [Becker, 1992: 51]. Таким чином, у його розумінні, теорія раціонального вибору й означала той підхід, який він сам називав «економічним».
[5] Що випливає із мікроекономічної ординалістської теорії корисності за якою «корисність» визначається суб’єктивно актором завдяки ранжуванню альтернатив. Питання про ґенезу преференцій мікроекономіка не ставить, приймаючи їх як задані (принцип «стабільності преференцій»). Тому Ґ. Беккер визнавав, що у відповіді на питання, яким чином в індивідів формуються відмінні преференції, соціологія може бути корисною для економічного підходу.
[6] Якщо аналізувати динаміку приросту студентів-соціологів в західних університетах як індикатор міцності позиції дисципліни, то на початку 1970-х позиції соціології в академічному середовищі були доволі потужними, тож прогнози кризи справді на той момент могли видаватися надмірно песимістичними, однак ситуація змінилася «на зламі століть» [Селені, 2015: 37].
[7] Цю тезу доречно розширити вказавши, що втратили свої позиції всі нормативістські теорії «дюрксоніанського» типу, а не лише структурний функціоналізм. Після падіння «залізної завіса» це ж сталося і з радянською версією марксизму, хоч і було викликано іншими причинами, однак за справедливими зауваженням висловленим Р. Ароном, радянський марксизм виконував ту ж саму функцію у радянському суспільствознавстві, що й структурний функціоналізм в американському та ширше – західних соціальних науках [Bauman, 2010: 89; Арон, 2004: 6]. Вакуум заповнювався принагідно різними версіями критичної теорії, постмодерністською деконструкцією тощо.
[8] Разом з тим теоретик приймає від економічного підходу в якості аналітичного припущення відмову від передзаданості норм і методологічний індивідуалізм, хоч у нього часом суперечливе слідування цим орієнтирам – про це у [Шелухін, 2016].
[9] Стаття 1973 року [Грановеттер, 2009].
[10] Тут цитована за виданням 1995 р.
Список використаних джерел та оригінал публікації див. тут
Автор: Володимир Шелухін.
Всеукраїнський соціологічний часопиc "СВОЄ" 