Коли я був маленьким, у моїх батьків була книга, котру я постійно гортав, що називалася «Кохання – це йти, тримаючись за руки». Книга була написана ілюстратором журналу «Peanuts» Чарльзом Шульцом, і на кожній сторінці була картинка з Чарлі Брауном, Снупі, Люсі й багатьма іншими, хто розповідав, що таке кохання: «Кохання – це коли не хочеш казати прощавай», «Кохання – це гуляти разом під дощем», «Кохання – це дати йому перемогти, знаючи що ти могла б бути першою», «Кохання – це цілий світ» (зважте, що йдеться про 60-ті роки!). Хоча я і не зазирав у ту книгу вже багато років, я абсолютно переконаний, що там не було сторінки, де говорилося б, що кохання – це соціальне явище.
Твердження, що кохання – явище соціальне, може здатися дивним і навіть блюзнірським. Більшість з нас переконана, що закохуватися – це природньо. Йдеться про духовний чи навіть космічний зв’язок, котрий веде за собою низку реакцій, коли у вас пархають метелики в животі, пітніють долоні і ви відчуваєте слабкість в ногах чи просто теплоту і щастя. Що соціального може бути у цих фізіологічних процесах і щирих емоціях?
Це правда, що почуття закоханості супроводжується низкою тілесних відчуттів й емоцій. Але що їх спричиняє? Чи наганяють нас ці біологічні процеси незалежним чином, коли в нас влучає стріла купідона. Чи розуміємо ми, що йдеться саме про кохання одразу ж як бачимо чи відчуваємо його? Чи, можливо, тут діють соціальні механізми, що пояснюють нам не лише коли нам відчувати кохання, але і у який спосіб нам його слід відчувати?
Коли я прошу студентів поміркувати, чи є кохання соціальним явищем, я ставлю перед ними ряд запитань, аби вони критичніше розмірковували про соціальну зумовленість кохання. Більшість студентів починають дискусію з роздумів про те, що кохання є свого роду природнім, психобіологічним процесом. Під кінець дискусії, я сподіваюсь, вони змінюють свою думку й ставлять власні питання про те, в якому сенсі кохання є соціальним явищем. Нижче я наведу кілька типів запитань, що я перед ними ставлю:
Кого ми кохаємо? Попри те, що багато з нас схильні поділяти популярну ідею про те, що кохання –сліпе, насправді, кохання, як правило, надзвичайно упереджене. Як роз’яснюється в багатьох соціологічних дослідженнях (ось нещодавній приклад), більшість людей не відчувають себе глибоко й шалено закоханими у когось випадкового, натомість, більшість з нас закохується в людей, що мають такі ж як і ми расу, етнічність, релігію, вік та соціальний клас. Початково соціологи пов’язували це з гомофілією – ідеєю про те, що нас тягне до людей, котрі схожі на нас.
Попри безліч прикладів, коли «притягуються протилежності», як-от в міжрасових чи міжконфесійних союзах, більшість випадків все одно показують, що «голуб до голубки воркує». Але сам факт того, що сьогодні ми маємо більше змішаних пар також демонструє соціальну природу кохання. Відколи суспільства стали більш різноманітними й індивіди встановлюють зв’язки з більшою кількістю людей, їхні погляди на те, хто їм подобається і приваблює їх стали очевидним чином змінюватися. Як і люди, кохання може бути упередженим. Однак, ці упередження не є природніми і їх можна подолати в ході соціальної взаємодії.
Як ми кохаємо? Більшість з нас розуміються на тому, як треба виказувати комусь своє кохання: ми даруємо їм щось на кшталт шоколадок, квітів, вітальних листівок, говоримо їм певні слова і фрази, наприклад, «Я не можу без тебе жити», «Ти змінюєш мене на краще» чи «Ми призначені одне одному», або ж ми вдаємося до особливих фізичних дій як от обійми, поцілунки, секс.
Ми все частіше використовуємо технології, щоб знайти чи висловити своє кохання, як це показують комік Азіз Ансарі та соціолог Ерик Кіненберґ у своєму бестселері «Сучасна романтика». Чи вказує все це на природність кохання? Чи є щось інстинктивне у тому, що ми даруємо комусь коробку у вигляді сердечка, заповнену сумішшю цукру з какао, чи букет троянд чи навіть ґаджет? Чи може ми навчилися тому, що ці дії є культурно утвердженими способами виказувати комусь своє кохання? Важко заперечувати, що способи вираження любові є продуктом нашої соціалізації. Практично все, що ми знаємо про те, як треба кохати, приходить до нас від безлічі агентів соціалізації, таких як сім’я, друзі, медіа чи навіть релігійні вчення. Як й у випадку з іншими соціальними явищами, способи демонстрації кохання варіюються в залежності від соціального контексту, в якому ми знаходимося. Якщо ви сумніваєтесь у соціальній зумовленості того, як ми вчимося кохати, просто спитайте своїх бабусь й дідусів, своїх друзів із інших культур, або почитайте літературу раннього модерну, і ви швидко переконаєтеся, що існує безліч різних норм, практик й поведінкових проявів, вигаданих людьми задля демонстрації кохання.
Коли ми кохаємо? В багатьох школах не дивиною буде побачити пари підлітків, що цілуються в коридорах, на паркінгу чи в їдальні. Дехто швидко приписує це юній закоханості й грі гормонів. Але якщо тяга до поцілунків в школі справді потребує біологічного імпульсу, то чому вже через кілька місяців після випуску зі школи й вступу до коледжу ці публічні прояви почуттів так швидко припиняються? Протягом усього часу мого викладання у коледжі я не надто часто спостерігав ці публічні прояви любові в коридорах чи в будь-якому іншому публічному місці коло кампусу. Чи справді гормони одразу припиняють кипіти, щойно студент перейшов зі школи до коледжу? Чи може вони засвоїли норми нового середовища щодо того, коли саме варто виказувати комусь своє кохання?
Навіть і без проявів любові між двома закоханими, ми бачимо, що питання про те, «коли ми любимо» надзвичайно залежить від соціального контексту. Пригадайте як ви були підлітком. Як часто ви проявляли любов до своїх батьків чи братів і сестер (словами, поцілунками, обіймами) перебуваючи в компанії своїх друзів? Оскільки молодь зростає, переймаючись здебільшого презентацією себе, багато хто з них розуміє, наскільки неправильно висловлювати свою любов до батьків перед однолітками. Це особливо потужне табу серед хлопчаків, котрі бояться виглядати недостатньо маскулінними, тобто як «мамчині синочки» – цей момент був дуже гостро представлений у нещодавньому фільмі про маскулінність «Маска під якою ти живеш».
Це лише кілька питань, котрі я ставлю перед студентами для розкриття соціальної зумовленості кохання. Інші питання, котрі можна було б розглянути, це питання про те, де ми любимо (чи існують соціально санкціоновані місця для кохання), чому ми любимо (чи є у кохання соціальні функції), що ми любимо (чи є кохання лише людським явищем і чи можна любити об’єкти чи інших живих істот), і, звісно, найбільше питання, що таке любов (як визначити любов і чи змінюється це визначення у часі та просторі)? Ці питання і ваші відповіді на них допоможуть вам усвідомити, що, хоча любов – це річ багатогранна, значною мірою вона є соціальним явищем.
Переклад з англійської
Артемія Дейнеки
Оригінал: http://www.everydaysociologyblog.com/2016/02/love-is-sociological.html
Всеукраїнський соціологічний часопиc "СВОЄ" 