Конструюючи минуле

Рецензії на книги Олексія Толочка «Очерки начальной руси» (2015) та «Киевская Русь и Малороссия в ХІХ веке» (2012)

Advertisements

Від викладу історії завжди вимагають особливої об’єктивності. Однак усі історичні тексти є винятково суб’єктивними. Робота дослідника завжди містить вагому частку амбіційності і через це сповнена розчарувань. Майже завжди ставиться за мету вивчити більше, ніж це можливо в реальності. Така амбіційність часто стає причиною хибних висновків. Прагнення дослідити більше призводить до перебільшення значення наукових знахідок, ба навіть до відвертих вигадок. Особливо це стосується тих наукових пошуків, де здійснюється спроба реконструкції реальності, її «відновлення».

Олексій Толочко – один із прибічників думки, що до історіографії, старшої за ХХ століття, потрібно ставитися з великою мірою скепсису. При цьому він наполягає на винятково соціологічній думці, що історія є конструктом самих істориків. Те, як це конструювання відбувалося, він розповідає у двох своїх книгах – «Нариси початкової русі» та «Київська Русь і Малоросія в ХІХ столітті».

«Нариси початкової Русі»

Так сталося, що давньоукраїнська історія є мало документованою і через це складною для вивчення. Цей період в історії складно відтворюваний. Тим не менш, якщо відкрити шкільний підручник з історії України за 7 клас, то там можна натрапити на доволі детальний опис історії, починаючи з 879 року. Роки правління князів, побудови соборів, військових походів є добре відомими шкільним відмінникам. Але в реальності це є більше заучуванням напам’ять основних положень одного-єдиного літературного твору – «Повісті временних літ». Саме такою є одна з основних ідей праці Олексія Толочка «Нариси початкової русі». Якраз із «Повісті…» уже в ХІХ столітті істориками відтворювалося загальноприйняте нині бачення історії періоду «Русі».

21

Книга є альтернативним до класичного поглядом на історію середньовічної України. Ба більше – фактично пропонує відмовитися від слідування класичній історичній традиції. Насамперед автором критикується її покликання на літописи («Повість временних літ») як основне джерело інформації про давню історію, оскільки їхня достовірність сумнівна. Книга вже встигла зібрати ряд дуже протилежних відгуків: одні нею захоплюються, інші нещадно її критикують (перш за все з погляду аргументації). Якщо алегорично підсумовувати думки автора, то історія Русі і давніх слов’ян до нас приходить «через подвійну призму».

Перша частина книги присвячена проблемі конструювання історії літописцем (її образно можна вважати «першою призмою») та трактування слів літописця модерними істориками («друга призма»). Ідея, варто сказати, не є абсолютно новою. Вона відповідає духу ідей Леопольда фон Ранке про критичне ставлення до першоджерел і їхнє розуміння не як об’єктивного викладу фактів, а як суб’єктивної оповіді. Тим не менш, пан Толочко пропонує вчинити з літописами більш радикально: відмовитися від них як основи викладу історії давньої Русі. Загалом робота написана у дусі соціологічних ідей конструктивізму. Під його критику потрапляє в першу чергу «Повість временних літ» та її найвідоміше трактування російським істориком Олексієм Шахматовим.

Як відомо, «Повість временних літ» було дописано у 1113 році – в рік сходження Володимира Мономаха на княжий стіл. Однак опис подій у літописі охоплює і період зі створення світу, запрошення варягів та перших Рюриковичів. Отже, літописець намагається детально описати те, що відбувалося за 100–200 років до нього, тобто з тих часів, з яких не лишалося живих свідків. У наш час це не викликає проблем через різноманіття документальних джерел із недавнього минулого, але тоді, коли Сильвестр писав літопис, їх не існувало.

Джерелами, які точно існували і мали офіційний характер (отже, мають велику міру достовірності), були договори між руськими князями та візантійськими імператорами, датовані 911, 944 і 971 роками. Саме ці договори, на думку автора, дають нам найдостовірнішу інформацію про історію того періоду: від них ми знаємо послідовність князювання Олега, Ігоря і Святослава. Договори були для літописця таким самим джерелом, як і для нас. Але автор вказує, що він не зупинився на простій констатації послідовності князів, а спробував реконструювати роки їхнього правління. Кожен із цих князів «помирав» на наступний рік після укладення договору, а за чотири роки до цього «воював» із Візантією. І Олег, і Ігор правили по 33 роки – це різниця в часі між двома першими договорами з Візантією.

Літописець намагається детально описати те, що відбувалося за 100-200 років до нього, тобто з тих часів, з яких не лишалося живих свідків.

%d1%81%d1%85%d0%b5%d0%bc%d0%b0-%d0%be%d0%b1%d0%be%d0%b2%d1%8f%d0%b7%d0%ba%d0%be%d0%b2%d0%be

Як видно зі схем, підстави сумніватися у правдивості даних літописця таки існують, тим паче, що окремі з них не дістали підтвердження в інших джерелах (наприклад, облога болгарським царем Константинополя). Фактологічні помилки – не головна небезпека використання літописних джерел. Узагальнення й оцінки літописця мають ще більшу небезпеку. Великою мірою вони торкаються ідентичності населення давньої Русі. Власне, літопис є однією з перших спроб охарактеризувати ідентичності, які існували в межах Київської Русі. До цих ідентичностей активно апелюють зараз, прагнучи аргументувати і виправдати ідеологічно імперські зазіхання.

Автор помічає, що згадки про спільноту «слов’ян» є тільки в описі подорожі Кирила та Мефодія. Самоназва «слов’яни» ніким не використовувалася. По суті, як пише автор, це теоретичний конструкт із візантійських хронік, їхня спроба систематизувати «варварський світ». А втім, у працях істориків слов’янська ідентичність є широко згадуваною. Безумовно, зараз її функція часто ідеологічна. Однак, навіть якщо спиратися суто на «Повість временних літ», можна щонайменше засумніватися в тому, що «слов’яни» тоді взагалі існували. Власне, літописець відтворював радше бажану ідентичність, ніж реальну. Доказом цього слугує різка зміна опису ідентичностей після хрещення Русі. Толочко вказує, що до хрещення Русі жителям приписується племінна ідентичність (радимичі, кривичі, сіверяни і так далі), тоді як після нього літописець говорить уже про новгородців, киян, чернігівців. Звідси можна робити висновок щодо того, чим було хрещення для суб’єкта влади, – способом замінити стару язичницьку ідентичність на нову міську, яка вже асоціювалася з християнством та сильною центральною владою.

17

Питання способів реалізації цієї влади порушується у другому й третьому розділі книги. Справді, сумнівно, що літописець міг адекватно описати реальну систему панування, котра існувала за кілька століть до нього, тим паче, що його літопис міг бути своєрідним «політичним замовленням» новоспеченого князя Володимира Мономаха і, відповідно, ретранслює лише бажаний стан справ. Автор пропонує бачення ранньої київської держави як торгівельної компанії, подібної до новочасних ост-індських компаній. У цілому ця ідея не нова, фактично вона поєднує дві відомі доти концепції: норманізму та теорії Омеляна Пріцака. Від норманістів узято ідею про норманське походження руської держави та самих русів, а від Пріцака – ідею про «Русь» як торгівельну організацію. Аргументація автора у цій частині залишає багато суперечностей, знову ж таки, через мале число достовірних документальних джерел із того часу, на чому він сам неодноразово наголошує.

Головною ідеєю цієї частини книги є відмова від модерного бачення державної організації Русі. Модерні історики часто помилково надають середньовічним владним режимам одну з головних ознак модерної держави – територіальність. Якнайкраще цей атрибут відображають наявні політичні карти. Їхня головна функція – показувати адміністративні межі. Однак політичні карти використовуються і для відображення давніх державних організацій. Зі шкільної парти відомий вигляд меж Київської Русі, які охоплюють межі згадуваних Сильвестром племен.

Але карта – це конструкт, який необ’єктивно відображає дійсність. І проблема не лише в нетериторіальності давньоруської держави. А й у тому, що інформація з карт також насправді проходить через «подвійну призму». Вона створюється на основі наявних документальних джерел, дані з яких переносяться на її площину («перша призма»). І це все робиться з метою доступного викладу тих самих джерел через графічне зображення, тобто той, хто «читає» карту, переводить її знову у текстуальну форму («друга призма»). Політична картографія, на думку Олексія Толочка, виступила інструментом одержавлення організації ранньої Русі, надання їй централізованого вигляду.

Модерні історики часто помилково надають середньовічним владним режимам одну з головних ознак модерної держави – територіальність.

Тож чим була Русь на початку свого існування, до епохи її так званого «розквіту»? Толочко називає її торговою організацією, створеною групою осіб із самоназвою «русь». Організація охоплювала міста та торгові артерії (майже виключно річки) і лише після хрещення Русі перетворилася на державу. Висновок про схожість ранньоруської державності на торгову компанію робиться на основі подібності діяльності русичів у цей період до діяльності колоніалістів Нового часу. Зокрема наголошується на великій ролі піратських набігів на сусідні держави, торгівлі рабами та дичиною.

Ця теорія потребує подальшої розробки, так само як інші ідеї цієї книги. На це вказують експерти популярного російського ресурсу Arzamas, які внесли «Очерки початкової русі» до списку найважливіших історичних новинок 2015 року. При цьому ідеї книги є важливими й актуальними для істориків і соціологів. Якщо їх узагальнити, то можна виокремити дві головні. Ідея перша: історичні факти, ідентичності – конструкт авторів тих джерел, на які ми спираємося. Отже, помилково говорити про існування спільноти слов’ян чи вказувати на велику спільноту русів. Ідея друга: історія давніх державних організацій не може вивчатися в категоріях дослідження історії модерних держав. Цілком імовірно, що «русь» на ранньому етапі існування була направду спільнотою торговців, а не територіальною організацією. Таким чином, книга Олексія Толочка доводить, що вести мову про давньоруські ідентичності не слід. Як і сліпо довіряти документальним джерелам.

«Київська Русь і Малоросія в ХІХ столітті»

Думки щодо конструювання української історії Олексій Толочко розвиває у книзі «Київська Русь і Малоросія в ХІХ столітті». Тепер же він більшу увагу присвячує тому, як історія такого самостійного державного утворення, як Київська Русь, перетворилася на органічну частину загальної української історії. Варто зауважити, що ця книга за змістом є збіркою авторських статей, які побачили світ ще раніше.

У першому есе історик розмірковує про те, як Михайлом Грушевським та його послідовниками конструювалася «довга» історія України. Київська Русь має дуже важливе значення в українській та російській історіографії. Власне, це те «начало», до якого схильні приписувати українську/російську державну традицію. При цьому, прив’язуючи історію Київської Русі до української, історики керуються територіальним принципом, а до російської – кровним (за династією Рюриковичів). Грушевський жив в епоху націоналізму, але існування української нації на той час не було доконаним фактом, адже вона не мала своєї території (читай – держави) та історії цієї території. Побутувала думка, що в українців історична амнезія. Заслуга Грушевського полягає якраз у тому, що він, можна сказати, вигадав для України той варіант історії, який відтворюється в шкільних підручниках зараз. Схема Грушевського наразі рідко піддається сумніву.

1

Коли Грушевський писав свою «Історію України-Русі», то науковою визнавалася історія тієї нації, в існуванні якої немає сумнівів. Прив’язка до Київської Русі з’явилася саме в ХІХ столітті. Доти історики досить обережно включали Київську Русь в оповідь історії України. Наприклад, відомі козацькі літописи ХVII століття не включають в оповідь Київську Русь. «Історія русів» та «Історія Малої Росії» Бантиша-Каменського включає зовсім малу частину історії Русі.

Заслуга Грушевського полягає якраз у тому, що він, можна сказати, вигадав для України той варіант історії, який відтворюється в шкільних підручниках.

Грушевський писав свою історію, керуючись схожим із літописцями принципом: він реконструював минуле із сьогодення. Серед іншого, він органічно поєднав києво-руську добу з козацькою. Хоча реальний історичний процес свідчить про дуже малу силу цього зв’язку. Цікаво, що в ХІХ столітті, коли для великого кола читачів було «винайдено» історію спершу Росії, а потім України, значна частина імперської інтелігенції умисно відвідувала південь імперії, щоб побути ближче до історичних коренів. Однак реальність, яку вони спостерігали, їх розчаровувала. Мова, архітектура були зовсім не ті, які описувалися в розповідях про Київську Русь. Власне, всупереч відомій метафорі, нації не писали самі свою історію, її від їхнього імені писали такі історики, як Грушевський. Історія України – проект глибоко ідеологічний, так само як і будь-яка інша національна історія, подобається це нам, чи ні.

Загалом із цих двох праць Олексія Толочка випливає висновок, що вести історичну традицію української нації з часів Київської Русі дуже небезпечно. Перша причина – сумнівна достовірність викладу цієї історії, що ґрунтується на «Повісті временних літ». Друга причина – сумнівність органічного зв’язку між Київською Руссю та козацькою державою. Те, що ми називаємо «історією України до ХVII століття», на думку автора, є цілковитим конструктом. Це може дещо спантеличувати, але може стати й приводом для побудови інших історій про наше минуле.

Роман Кириченко
КНУ імені Тараса Шевченка

Автор: Всеукраїнський часопис "СВОЄ"

Всеукраїнський соціологічний часопис «СВОЄ» — це незалежне періодичне видання, що ставить собі за мету розширювати та доповнювати комунікацію всередині української соціологічної спільноти альтернативними пошуками та обговоренням актуальних проблем у контексті існуючих суспільних викликів. Часопис готується зусиллями ініціативної групи молодих соціологів і працює на некомерційних засадах, виходячи чотири рази на рік у електронному та друкованому вигляді.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s