Єдність, якої не було

Рецензія на книгу Сергія Плохія «Походження слов’янських націй: домодерні ідентичності в Україні, Росії та Білорусі » (2015)

Advertisements

Сергій Плохій – директор Українського наукового інституту Гарвардського університету, наразі вважається одним із найбільш авторитетних дослідників історії Центрально-Східної Європи, лауреат низки відзнак, зокрема, лише за 2015 р. отримав дві престижні міжнародні премії – Ліонеля Ґелбера, серед лауреатів якої, зокрема, Ерік Гобсбаум та Езра Воґель – учень Т. Парсонса, один із фундаторів факультету соціології у Гарварді, премії Фундації Антоновичів, лауреатами якої в різний час були Роман Шпорлюк, Збігнев Бжезинський та Микола Рябчук. Оригінальне видання монографії здійснене Кембриджським університетом 2006 р.

Назва дещо оманлива, позаяк у фокусі не так самі ідентичності, як моделі ідентичностей сформовані елітами й поширені через тексти. Праця С. Плохія – дослідження з історії ідей, де ідеями слугують такі категорії як «Русь», «Україна», «Росія», «Мала, Біла та Велика Русі». Вони фігурують як концепти конструйовані інтелектуалами різних епох: церковними ієрархами, світськими книжниками, козацькою старшиною, шляхтою, царським двором. Автор лише пунктирно торкається того як ідеї засвоювалися масами й вкорінювалися в різноманітних протонаціональних і національних спільнотах. Його цікавить, як ці концепти народжувалися, вмонтовувалися в ієрархії лояльностей своїх носіїв, змінювали значення й тим впливали на формування уявлень про спільність, закладаючи фундамент для модерних національних тожсамостей. Методологічним підґрунтям слугують конструктивістські концепції національної ідентичності, книгу можна назвати емпіричною ілюстрацією підходів Е. Сміта та Б. Андерсона на східнослов’янському матеріалі.

Жвавість викладу забезпечує техніка переходу від стереотипу до деконструкції – автор починає з проблематизації факту чи історичного стереотипу (наприклад, чи була «єдиною» Київська Русь, чи було «возз’єднання» на Переяславській раді): виносить його у заголовок чи ставить на початку розділу, продовжуючи виклад у напрямку деконструкції того чи іншого твердження. Це робить книгу стравною навіть для неспеціалістів із середньовічної та ранньомодерної історії.

Під «Руською землею» середньовічний літописець мав на увазі, насамперед, територію в межах трикутника Переяслав-Київ-Чернігів і саме вона була об’єктом його ключової лояльності, решта країв політично залежних від Києва, не ідентифікуються із Руссю безпосередньо, там домінують локальні позначники, якими автор гнучко оперував завдяки багатозначності терміну «земля», що позначає то державу, то край, то народ. Літописання з’явилося в столичному монастирі у тісному зв’язку з великокняжим двором, тим не менше, проявляло лояльність до двору лише тою мірою, якою територіальне розширення під зверхністю Києва супроводжувалися зростанням церковного землеволодіння й збільшенням пастви за рахунок християнізації нових країв.

plokhy4
Сергій Плохій під час церемонії вручення премії Фундації ім. Омеляна і Тетяни Антоновичів. Посольство України в США, місто Вашингтон. Винагорода присуджується за видатні літературні твори українською мовою та українознавчі наукові дослідження.

Автор лише пунктирно торкається того як ідеї засвоювалися масами й вкорінювалися в різноманітних протонаціональних і національних спільнотах. Його цікавить, як ці концепти народжувалися, вмонтовувалися в ієрархії лояльностей своїх носіїв, змінювали значення й тим впливали на формування уявлень про спільність.

Від самого початку організаційного оформлення, церковна влада у титулярії київських митрополитів (які такими почали йменуватися лише з 1354 р.) підкреслювала всеохопність своєї претензії, спершу позначаючи власних першоієрархів як «митрополитів Русі», що засадничо суперечило візантійській традиції найменування архієрея за містом кафедри, а в період роздробленості з середини XII ст. – це підкреслено титулом «митрополит усієї Русі» (с. 112). Попри те, що літопис репрезентує множинні авторові тожсамості, «етнічна» складова репрезентована у ньому чи не найслабше. Таким чином, коріння ідеї «єдності» руських земель, відображеної в літописі – це інтелектуальний конструкт церковних еліт, однак який не відображав «реальної» ні етнічної, ні культурної «єдності» населення величезної держави, а був спроектований на поліетнічну та полікультурну спільноту підданих і данників великого князя. Галичина й Волинь почали асоціювати себе з Руссю лише коли політичне домінування Києва добігло кінця у XIII ст., що відобразилося у титулярії галицько-волинських правителів – руських королів (“rex Ruthenorum”).

Майбутня Московія закріпила позначення себе як «Русі» лише в інтервалі XIV-XV ст. і лише у XV-XVI ст. із формального самозначення московитських еліт, вона набула статусу однієї з ключових лояльностей (с. 81). Політична дезінтеграція Русі, доповнена монголо-татарським вторгненням і занепад підконтрольного Церкві – носія ідеї «єдності», літописання – переорієнтували в меті удільних князів із встановлення влади над усією Руссю, до збереження її у вотчинах, що сприяло домінуванню в світських еліт локальної ідентичності. Так скажімо, літописні свідчення  XV ст. в Україні фіксують «волинян» як окремий народ на рівні з литовцями, а «Подільська земля» згадується на рівні з Литовською, натомість Руська земля у «Літописці великих князів Литовських» згадана один раз (с. 121). Інтеграція земель сучасної України та Білорусі до Великого князівства Литовського (ВКЛ) і Польського королівства та політичне оформлення Московії, дало початки зовсім відмінних конструктів «Русі».

«Єдність» руських земель – це інтелектуальний конструкт церковних еліт, однак який не відображав «реальної» ні етнічної, ні культурної єдності населення величезної держави.

Люблінська унія об’єднала ядрову спадщину великих князів київських в одній державі вперше за багато століть, дала можливість і русинам (галичанам), і волинянам, і подолянам встановити реальні контакти між собою, підтримані інституційно правовими та політичними механізмами (гарантіями прав церкви, шляхти, міст). Прикметно, що на Люблінському сеймі саме польські посли наголошуючи на користі від унії, апелювали до статусу Києва як стольного граду й можливості землям, що раніше складали одне політичне ціле під його зверхністю, надати єдність, у той час як посли від руських воєводств ВКЛ в полеміці виголошували більше локальні аргументи пов’язані із потребою збереження прав головних княжат чи статусом шляхти.

Конфесіоналізація суспільного життя Речі Посполитої на межі XVI-XVII ст., невдача церковного об’єднання через Брестську унію, сприяли формуванню відмінних порядків лояльностей у різних конфесійних спільнот. Православна Церква, що організаційно пронизувала всі стани, проте у 1596-1633 р. р. не мала юридично визнаної ієрархії, спираючись нерідко на підтримку низових спільнот – міщанських братств, згодом – козацтва, шляхта, яка була носієм ідей «прав і вольностей», формують новий інклюзивний проект «руської нації» не просто як окремої, але й рівної польській та литовській, апелюючи до історичних, правових аргументів, а ідентичність обстоюючи за конфесійним принципом для населення «руських земель» Речі Посполитої. Особливість цієї моделі, відображеної в полемічних текстах першої третини XVII ст., у ствердженні ідеї спільності «всіх станів світських і духовних» «руського народу грецької віри», не лише шляхти, а й козацтва, міщанства.

Таким чином, «народ руський» чи «руська нація» осмислювалася не у станових категоріях (як на час Люблінського сейму розуміли «польську націю» – польську шляхту чи «литовську націю» як шляхту ВКЛ), а в етноконфесійних. Московія в цю уявлену спільноту не втрапляла. Багатьом тогочасним книжникам конфесійна прив’язка видавалася надто вузькою, тож під впливом Реформації з’явилися ще більш радикальні, з точки зору інклюзивності, проекти обстоювані протестантськими та уніатськими руськими авторами, які наголошували на першочерговості етнічного понад конфесійним (М. Смотрицький), проте в тих реаліях розуміння русина як православного все ж лишилося домінуючим (с. 204, 208). Така аргументація пояснює причини Хмельниччини тим, що нова інклюзивна модель «руської нації», будучи сформованою книжниками в межах полеміки, не інституціоналізувалася в правовій системі Речі Посполитої, ніби викинувши козацтво «за борт», а сам проект лишаючи більше інтелектуальною конструкцією (с. 215).

who_am_i_fullsize
(c) Stanislav Kirkilewski

«Народ руський» чи «руська нація» осмислювалася не у станових категоріях, а в етноконфесійних. Московія в цю уявлену спільноту не втрапляла.

За ствердженням автора, локальна та групова ідентичності початково домінували у московитів, де «еліти мали набагато більше спільного з тюркськими та литовськими елітами, аніж із московським селянством», а до XVI ст. ідея правонаступництва влади московських царів від Києва була цілковито периферійною (с. 140, 145). До того ж таким важливим як для Русі (України й Білорусі) було об’єднання із ВКЛ, а потім Люблінська унія, для колишніх північно-східних володінь великих князів київських таку роль відіграло «татарське іго» та Смутний час. Якщо київські еліти, як світські так і церковні, вже з другої половини XIII ст. підкреслювали вкрай негативне ставлення до зверхності монгольських ханів і підкорялися їм лише зважаючи на їх військову потугу, то в земля майбутньої Московії, негативні оцінки монгольської зверхності систематично проявляються лише з XV ст. (с. 148). Твори «куликовського циклу» конструюють «куликовський міф» про героїчний і беззастережний спротив московитів ординцям, період залежності від них розглядається як «ярмо».

Така інтерпретація остаточно увійшла у канон царської історіографії з XVII ст., тоді як реальний розвиток владних інститутів Московії перебував під дуже сильним впливом ординської політичної системи[1]. Смутний час спровокував не лише розмежування у світогляді підданих країни та особи царя в умовах коли ті часто змінювалися, але й появу ізоляціоністського світогляду у московитських еліт, обумовленого травмою іноземної інтервенції, підживленої культурним традиціоналізмом. Це відобразилося у розумінні православних лише як вірних московської церкви, у той час як сама ідея етнічності взагалі не знайшла поширення в колах московських книжників. Навіть рівень власної етнічної ідентифікації у московитів семантично не був усталений, якщо себе вони окреслювали через прикметники «московські люди» чи конфесійну приналежність, то інші народи через іменники – етнічні самоназви (русин, литвин, німчин) (с. 242). Якщо московські царі й вели мову про «збирання земель», то лише розглядаючи себе правонаступниками київських князів, а не через почуття етнічної чи культурної спорідненості із русинами за межами царської вотчини якою була Московія.

 Коли руські та московські еліти почали конструювати моделі руської ідентичності у XVII ст., то обидві групи зверталися до категорії «Русі», за якою приховувалися зовсім різні уявні спільноти. Русини та московити створили інтелектуальну конструкцію ймення якій «Русь» у зовсім відмінних правових, політичних та соціокультурних реаліях, хоча й перші, й другі починали ідентифікувати себе з Руссю, але мали принципово різне бачення, що власне «Русь» означає, позаяк семантика цих концептів конструювалася у відмінних контекстах (для русинів в осерді перебувала ідея прав інститутів та станів, для московитів – лояльність монарху) (с. 224). Автор підкреслює, що «почуття протонаціональної солідарності» у Московії існувало, але йому «бракувало власних словесних засобів для вираження» (с. 246).

Навіть рівень власної етнічної ідентифікації у московитів семантично не був усталений, якщо себе вони окреслювали через прикметники «московські люди» чи конфесійну приналежність, то інші народи через іменники – етнічні самоназви (русин, литвин, німчин).

Особливо яскраво це відобразилося в контексті пошуку шляхів військово-політичного зближення Війська Запорізького та Московського царства у середині XVII ст.. С. Плохій аналізує дипломатичне листування генеральної канцелярії з королівськими комісарами Речі Посполитої та московським царем. Якщо в контексті обґрунтування легітимності козацького повстання, гетьман систематично апелює до етноконфесійної термінології розробленої попередньою полемічної традицією, зокрема, інтересів «народу», то що вражає – подібна термінологія майже не вживана в листуванні з Москвою, натомість утверджується думка про «мир православный». І, якщо з 1648 р. гетьман у листуванні з царем у стосунку до України використовує здебільшого термін «Русь», то з 1653 р. реанімує старий церковний термін уже в контексті світського політичного дискурсу – «Мала Русь».

Для московської традиції, котрій бракувало світської лексики, аби відобразити багатоманіття правових, культурних та політичних реалій своїх нових і неочікуваних союзників, доводилося переклади ранньонаціональну лексику на церковний лад. Скажімо, якщо в староукраїнській, аналогічно до польської мови, термін «народ» вживається у наближеному до сучасного етнокультурному сенсі, то у тогочасній Московії «народ» вживався винятково на позначення сукупності людей, натовпу. Не було термінів аналогічних «церковному братству», навіть поняття вітчизни – «отчина» у московитів означало вотчину царя, а не територію проживання єдиної в етнокультурному та конфесійному відношенні спільноти (с. 369).

Використання етнополітичної термінології за тих умов ще більше би віддалило нових союзників, а тому ідеологема про «возз’єднання» «єдиного народу» не витримує ніякої критики. Доповнюючи аналіз «війною маніфестів» 1708-1709 р. р. між гетьманом Іваном Мазепою та царем Петром І С. Плохій демонструє, що навіть сам цар сприймав «малоросів» як відмінний народ із власними правовими, політичними та культурними реаліями (с. 310-311). Але саме в той період інтелектуальним середовищем навколо Теофана Прокоповича починається здійснюватися те, що автор (за Л. Вульфом), назвав «винайденням Росії» – проекту нової загальноімперської ідентичності, для якої створюється спільна історіографія, міф про спільне етнічне походження та нерозривний культурний зв’язок. Термін обраний вихованцями могилянської традиції з її ж лексикону – «Россія» (еллінізований варіант терміну «Русь») у XVII ст. використовувався в сенсі територій під юрисдикцією київських митрополитів, тепер – проект нової ідентичності, що поєднує Малу, Білу та Велику Русі (с. 297). «Прокопович знайшов досконале втілення київської православної мрії про власного монарха в перетвореній і перейменованій Московії Пєтрових часів» (с. 307)

d0a4d0b5d0bed184d0b0d0bd_d09fd180d0bed0bad0bed0bfd0bed0b2d0b8d187
Теофан Прокопович (1681-1736)

Саме Т. Прокопович сконструював ідею «Російської держави», яку нібито «зрадив» І. Мазепа, чого між іншим і сам цар не мав на увазі, говорячи про персональну «зраду» гетьмана та його відхід від «свого народу» із яким своїх московських підданих цар не ідентифікував. Політичне оформлення Війська Запорізького поклало край моделі «руської нації» в сенсі першої половини XVII ст. і закріпило уявлення про руськість в Білорусі, яка тим не менше не змогла розвинутися в більш стійку ідентичність внаслідок відсутності протонаціональної держави кшталту  того ж Війська Запорозького, а в Україні сформувалися інституційні рамки для нової моделі ідентичності – «козацької нації» чи «малоросійського народу» очолюваного козацьким станом як об’єкту ключової політичної лояльності еліт, що чимало його ознак врешті були покладені в основу модерної української ідентичності у ХІХ ст.. Тоді, як російська національна тожсамість успадкувала чимало рис імперської, сформованої у XVIII ст. з її вкрай розмитими межами між великоруськими і неросійськими підданими (с. 395-396). Траєкторія подальшого розвитку національних проектів українців, білорусів та росіян, таким чином, суттєво обумовлювалася минулими проектами тожсамостей в яких сплелися конфесійні, етнокультурні та політичні візії.

Обговорюючи значення мови у контексті релігійної полеміки, а «революцію в самоідентифікації» руських еліт ВКЛ пояснюючи «впливом Реформації» (с. 123-124), підкреслюючи вагу ідей Відродження у формуванні програм нових ідентичностей, автор разом з тим, не наводить переконливих джерельних посилань, які би це ілюстрували. Для західної соціальної науки розуміння впливу Реформації на ранньонаціональний дискурс є загальновизнаним, проте на українському й білоруському матеріалі це питання ще чекає ретельного вивчення[2].

В обговоренні проекту «руської нації» акцент зроблений на православних та уніатських полемічних текстах, хоча зважаючи на твердження про роль Реформації, було би слушним залучити і протестантські джерела. Яка їхня роль у формуванні цього інклюзивного проекту? Урешті, навіть означений автором Мелетій Смотрицький як творець найбільш інклюзивної програми нової ідентичності руської спільноти, замолоду ймовірно був протестантом і навчався в інтелектуальному центрі лютеранства Віттенберзі. Осмислюючи позастановий характер цього проекту, очікувано аби на підтвердження авторських позицій використовувалися посилання на літературу, що репрезентує не лише церковну й шляхетську сторони, але й скажімо братства, зважаючи на вплив низових структур, який і був одним із чинників, що обумовив виникнення такої моделі.

Для західної соціальної науки розуміння впливу Реформації на ранньонаціональний дискурс є загальновизнаним, проте на українському й білоруському матеріалі це питання ще чекає ретельного вивчення.

Проте, у монографії згадане лише одне джерело, що репрезентує цей бік полеміки – «Пересторога» Юрія Рогатинця. Ідея етнічної позаконфесійної єдності могла бути реконструйована ще більш ґрунтовно завдяки містку до протилежного табору – католицького. С. Плохій згадує позицію деяких руських магнатів-католиків, які стояли в обороні прав православних (с. 202), однак оминає важливий факт, що й деякі католицькі полемісти (кшталту єпископа Й. Верещинського[3]) погоджувалися із проектом «руської нації» як рівноправної та рівноцінної в межах Речі Посполитої. Така множинність проявів окресленої моделі інклюзивної ідентичності, суттєво би посилило аргументацію в книзі. Хоча, зрозуміло, що це закиди контексту, а не докір автору. Насправді, аналіз протестантських джерел на предмет тожсамості авторів, їх системи лояльностей ще не вичерпаний на староукраїнському матеріалі. Так само, як досі в історіографії домінує формулювання «вплив Реформації» як явища зовнішнього по відношенню до України, хоча сучасна історична наука поступово відмовляється від цього, пропонуючи розглядати Реформацію як множину локальних мікро-реформацій, котрі мали подекуди різні, а подекуди й конфліктні інтелектуальні витоки[4].

picture_184

До технічних неточностей у тексті слід віднести не зауважену друкарську помилку на с. 253, де обговорюється післяунійна полеміка у Речі Посполитій, фігурує «кінець XVII століття» замість кінця XVI ст.. У «Покажчику» (с. 409), пропущена згадка терміна «Мала Русь» на с. 112, де йдеться про взаємне проникнення в ньому конфесійного та політичного значення в період пізнього Руського королівства через аналіз титулярію правителів – важливий аспект для подальшого розуміння викладу, натомість у «Покажчик» втрапила лише одна згадка на с. 202, яка стосується епохи унійної полеміки. Також укладачі вносячи в нього різноманітні генеалогічні легенди, які використовувалися в різні історичні періоди для конструювання відмінних моделей руських ідентичностей, чомусь не включили посилання на оповідь про Кия, Щека та Хорива, згадану на с. 32, хоча включили однотипні їй згадки про Пруса, Руса, Чеха й Лєха.

Володимир Шелухін
КНУ ім. Т. Шевченка

[1] Москва, за твердженням автора, більше мала підстав називатися «другим Сараєм… аніж третім Римом чи новим Єрусалимом» (с. 164).

[2] Здійснювалися початки досліджень зв’язку приналежності до «руського народу» із конфесійною приналежністю до протестантизму чи сумнівами щодо конфесії, скажімо, на прикладі «Антапології» (1631) у Довга Л. Передмова від упорядника// І. Ґізель Вибрані твори у 3 томах. –  Т. 1. – К.-Львів: Свічадо, 2012. – С. 14-17.

[3] Верещинський Й. Спосіб осади Нового Києва… / пер. з пол.. Р. Радишевського // Українська суспільно-політична думка. Переклади текстів XVI-XVII ст./ http://litopys.org.ua/suspil/sus22.htm

[4] Про це –  Мак-Ґрат А. Інтелектуальні витоки європейської Реформації / пер. з англ.. М. Климчука, Т. Цимбала. – К.: Ніка-центр, 2008. – 344 с. (Серія «Ідеї та історії»).

Автор: Всеукраїнський часопис "СВОЄ"

Всеукраїнський соціологічний часопис «СВОЄ» — це незалежне періодичне видання, що ставить собі за мету розширювати та доповнювати комунікацію всередині української соціологічної спільноти альтернативними пошуками та обговоренням актуальних проблем у контексті існуючих суспільних викликів. Часопис готується зусиллями ініціативної групи молодих соціологів і працює на некомерційних засадах, виходячи чотири рази на рік у електронному та друкованому вигляді.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s