Діти, педофілія та педоістерія

Термін «педофілія» походить з медичного дискурсу західного суспільства. Тому педофілія початково визначалася як патологія. Проте ситуація, коли люди підлягають дискримінації просто за власні бажання, підозріло нагадує ситуацію з гомосексуальністю в ХХ сторіччі.

Advertisements

Часто ви думаєте про дітей? «Подумайте про дітей!» – яро гукає кожен політик, від консерватора до ліворадикала, закликаючи до порядку. «А що, як діти побачать?» – жахається гомофоб публічних поцілунків геїв і лесбійок. При цьому не боїться він, що діти побачать калюжі крові та зламані кістки тих самих, хто насмілився цілуватись на вулиці. Не знаю, як ви, але всі чомусь думають про дітей. Причому завжди у контексті захисту від тієї чи тієї напасті. Особливо – від усього, що пов’язано з сексуальністю. У зв’язку з цим найтемнішим демоном постає в сучасному світі педофіл – людина, що наважилася волею чи неволею порушити сакральний кордон між дорослим і дитячим світом. Навіть у в’язниці педофіли нижче будь-якої касти. Вони «недоторкані». Якщо геєві ще можна зламати палець чи ніс у разі супротиву сексуальним домаганням, то педофіла буквально не можна чіпати. Їм неформально заборонено навіть заходити до тюремної вбиральні, поки там перебувають «нормальні». Звідки така злостивість? Чому педофілія постає найгострішою проблемою сучасного дискурсу сексуальності? Чому нас закликають «думати про дітей»? З чого зароджується масштабна педоістерія західного світу?

Спробуємо знайти відповіді на ці питання. Усе, що варто зробити, щоб зрозуміти феномен педофілії, – це провести розрізнення. Спочатку розрізнимо дитину як соціальний концепт, потім – поняття сексуальності й статевої чуттєвості та врешті власне педофілію як явище сучасності, якого не існувало до модерного часу.

Дитина

Почнемо з того, що дитина виникає як соціальний концепт лише у XVIII столітті. Уявлення про дітей, яке ми поділяємо зараз, сформувалося під впливом масштабних зрушень у суспільстві часів Просвітництва[1]. Зокрема це пов’язано з новою гуманістичною системою моралі, що ґрунтується на тотальному нагляді за усіма сферами суспільного життя.

Чому педофілія постає найгострішою проблемою сучасного дискурсу сексуальності? Чому нас закликають «думати про дітей»?

Просвітницька трансформація

Мішель Фуко описує ці зміни у низці робіт, зокрема: «Наглядати й карати»[2] – про становлення нової тюремної системи, «Історія безуму в класичну епоху»[3] – про трансформацію ставлення до божевілля у модерну епоху, «Історія сексуальності»[4]– про конструювання сексуальності як інструменту соціального контролю, який ми розглянемо у наступному розділі. Наглядати й карати – сама назва вичерпно описує зміну стратегії влади під впливом просвітництва. Раніше влада проявлялась у знищенні чогось, що стояло на шляху її носія. Це щось могло вільно розвиватись десь окремо, поза межами владного дискурсу, і рано чи пізно вступало з ним у протистояння. Тому найпоширенішим покаранням для тих, хто загрожував існуванню звичного світу, була смертна кара. Проблему попросту знищували, сподіваючись, що вона не виникне знову. Подібно вчиняли і з божевільними – їх просто виганяли за межі середньовічних міст. Поема Себастьяна Бранта «Корабель дурнів», що вийшла нідерландською у 1486 році й надихнула Єроніма Босха на однойменне полотно, відображає поширену практику поводження з «дурнями» та «блазнями». Легше стратити сотню вільнодумців чи відпустити сотню безумних у відкрите море, ніж трансформувати культурну систему. Тоді вона була надзвичайно негнучкою. Натомість просвітницька культура спиралася на універсалістське мислення, тому вимагала більшої гнучкості. У середньовічних темницях сиділи поруч крадії, вбивці, науковці-лібертарії, міські божевільні, невгодні високопосадовці, низові повстанці, зрадливі дружини королів із їхніми коханцями, загалом – усі від неслухняних інфантів до останньої скаженої собаки. Це був такий собі простір витіснення.

korabl-durakov
Ієронім Босх “Корабель дурнів”

Просвітництво принесло у цю систему свою ідею раціональності, що проявилася у ряді змін. По-перше, було диференційовано злочинців за категоріями: усіх в окремі камери. По-друге, оскільки камер стало більше, треба було встановити більш пильний нагляд за ув’язненими. 1791-го року Джеремі Бентам розробив проект «паноптикуму» – ідеальної тюрми, в якій камери розташовувалися так, що один наглядач міг бачити все, що відбувається у великій кількості камер. По-третє, був встановлений жорсткий режим – підйом, миття, прогулянка, робота, відпочинок тощо. Тепер якийсь пристрасний вбивця коханої вже не міг поетично знемагати в темниці, роздумуючи про свій вчинок при світлі місяця, що пробивалося крізь ґрати. Врешті, по-четверте, запанувала нова стратегія влади. Будучи гуманістичною, вона передбачала не просто витіснення «соціального непотребу», а виховання. Режим потрібен для того, аби дисциплінувати злочинців, дати їм шанс «стати людьми» знову. Раціоналістичний гуманізм породив нову ідею Людини та спрямував на її реалізацію увесь арсенал соціальних технологій. Таким чином з’явилися не лише реформовані в’язниці та божевільні, але й школи та сім’я. Вони покликані забезпечувати, так би мовити, «профілактику людяності» змалечку. Як важелі контролю ці інститути направлені, як уже можна було здогадатися, саме на дітей.

Легше стратити сотню вільнодумців чи відпустити сотню безумних у відкрите море, ніж трансформувати культурну систему. Тоді вона була надзвичайно негнучкою.

Вік

Повернімось до питання, яке рано чи пізно дитя ставить своїм батькам: «Мамо, а звідки я з’явилося?». «Перш за все, сонечко, це пов’язано зі сприйняттям віку» – відповість розумна мати, якщо вона до того ж соціолог. Елвін Тофлер у своїй праці «Третя хвиля»[5] розглядає розвиток суспільства у контексті трьох великих зрушень в історії людства. Перша хвиля – перехід до аграрного виробництва, друга – до індустріального, третя – інформаційна епоха, що розгортається на наших очах. Саме друга хвиля спричинила низку змін, які призвели до трансформації сприйняття віку. Серед принципів індустріального виробництва – стандартизація та спеціалізація, концентрація енергії та централізація контролю, максимізація прибутку й останнє – синхронізація. Автор стверджує, що наведені принципи відображають радикальні зміни не лише у виробничій сфері, а й у самій соціальній реальності.

Стандартизація виробництва веде за собою стандартизацію соціального життя. Масове виробництво породжує масову культуру споживання. Синхронізація вимагає чіткого поділу часу роботи на відрізки. Згадайте, як порпаються армії «синіх комірців» у механізмах величезних машин. Наскільки чіткі їхні рухи. Головне – вчасно вставити руку між коліщаток і зробити певний рух (Генрі Форд вказував, що для цього навіть не потрібна вся людина. Для цього підійде і Річ – жива рука з «Родини Адамсів»). Так само, як синхронізується час на виробництві, синхронізується саме життя. Встановлюється приблизно єдиний для всіх індустріальних країн розпорядок дня – сумнозвісне «робота-дім-робота». Жартома, але дуже влучно, Тофлер вказує на те, що в розвинених країнах цивілізованого світу люди навіть кохаються в приблизно однаковий час. Звичайно, адже зранку на роботу. Цікаво, що термін «time management» виник у 1970-х роках після випуску компанією «Time Management International» складно розкресленого блокнота, який можна вважати прототипом сучасного органайзера. Цей конкретний артефакт для щоденного вжитку є матеріалізацією метафори про видозміну соціального життя під впливом виробництва.

Тофлер називає цей процес лінеаризацією часу. Так, не тільки час роботи, відпочинку, а й час усього життя ділиться на відрізки. Проте синхронізація йде в парі зі спеціалізацією. Якщо раніше вік був розмитим, себто визначався радше за поведінкою та світоглядом, то тепер до кожного періоду в житті висуваються певні вимоги – вік «спеціалізується». У молодості – укласти шлюб і знайти роботу, в зрілості – народити дітей, у старості – доглядати онуків. А в дитинстві – бути дитиною. Але що це означає?

l-php

В розвинених країнах цивілізованого світу люди навіть кохаються в приблизно однаковий час. Звичайно, адже зранку на роботу.

Поява дитинства

Автор книги «Століття дитинства: Соціальна історія сімейного життя» Філіп Ар’єс проголошує: до XVIII сторіччя дитинства не було! Звичайно ж, раніше діти також народжувались, жили і, до речі, дуже часто помирали до п’яти років[6]. Це є однією з причин, чому їх не наважувалися любити до того, як могли переконатися, що ця любов не буде зруйнована надто швидко. Звичайно, після п’ятирічного віку дітей любили, але те, що Ар’єс називає «sentiment» (=feeling+concept), з’явилося лише після умовного 1700-го року. Якщо не можна сказати, що саме тоді з’явився сам концепт дитинства як окремого специфічного періоду життя, то принаймні тоді він був розпізнаний як концепт. Щоб уже повністю оминути плутанину та уникнути аргументів проти Ар’єса, скажемо, що саме модерний концепт дитинства з’явився вже точно під час Просвітництва.

Після того як «дитина» вийшла з лона просвітницьких батьків і матерів, почала розвиватись культура дитинства. По-перше, виникає специфічна «дитяча мова». Раніше з дітьми не панькались і могли вживати буденні вирази нормальним тоном, зокрема лайку, зокрема щодо дітей. Тепер до дітей звертаються переважно зменшено-пестливо чи просто пестливо, як до недорозвинених або домашніх тваринок[7]. По-друге, змінюється дитячий одяг. Тепер це не просто зменшені копії одягу дорослих. На сукенках і штанцях з’являються бантики та стрічки – залишки модних у минулому речей дорослих. Дитяча мода переймає те, що вийшло з моди у дорослому світі. По-третє, певні ігри закріплюються лише за дитинством. Частіше за все це неінтелектуальні забавки кшталту гри у сніжки чи квача, яка раніше збирала усіх дорослих жителів вулиці. Також казки як нащадки міфів до 1700-го не обмежувалися дитячою аудиторією.

Важливим є те, що до появи дитинства діти вважалися абсолютно асексуальними істотами. Природні прояви їхньої сексуальності трактувалися як гра, що не має за собою статевого інтересу. Наприклад, Ар’єс наводить пасаж зі щоденників особистого лікаря маленького дофіна Людовіка XIII:

«… дивовижним уривком є: “Він був без одягу і його сестра теж. Вони гралися оголені в ліжку разом із Королем, де вони цілували, щебетали та всіляко розважали Короля. Король запитав його: “Сину, де твій вузлик?” Він показав йому та сказав: “У ньому немає кістки, Папá!”. Пізніше, після того як “вузлик” роздувся, він додав: “А зараз є. Іноді буває”»

Могли б ви так невимушено ставитися до ерекції свого сина? Сумніваюся, – похитав би головою винахідник комплексів Едипа та Електри Зиґмунд Фройд. Спасибі, дідо, за комплекси, за лібідо, а головне – за проблематизацію дитячої сексуальності.

children-2

Сексуальність

Найголовнішою спеціальною вимогою до дитинства є: жодної сексуальності! Чому так? Справа у тому, що сексуальність і статеве бажання – це не зовсім одне і те саме, попри те, що ми переконані в протилежному. Якщо коротко, статева чуттєвість людини – дуже гнучка річ. Вона може поширюватися на протилежну стать (гетеросексуальність), свою стать (гомосексуальність), на обидві статі (бісексуальність). На рослини, предмети (фетишизм), комах і тварин (зоофілія), Ісуса чи Герміону Грейнджер (будь-які уявні образи), вашу прабабусю (геронтофілія), дітей урешті-решт. На горизонтах парафілій бовваніє абсолютне будь-що. Проте цей термін, як і всі вжиті у дужках, є не зовсім коректним. Адже це вже спосіб концептуалізації нашої динамічної статевої сили. Сексуальність – це також концепт, покликаний соціально обмежити статевий досвід. Якщо статева енергія кипить десь між ребер або в інших частинах тіла кожного з нас, то сексуальність вкладає цю гримучу суміш у соціальні рамки. Затятий гомосексуал і збоченець-садомазохіст, між тим – відомий філософ-постмодерніст Мішель Фуко вказував на те, що сексуальність у сучасному світі виробляється. Немає нічого природного у гетеросексуальності, адже вона конструюється, як і будь-яка інша. Природність – це фіктивний аргумент влади, яка використовує сексуальність як інструмент. Цей інструмент покликаний формувати в нас самих певну соціально прийнятну форму статевої чуттєвості й активності – …-сексуальність.

Педіатризація та педагогізація

Самé поняття «сексуальність», таке нам звичне, з’явилося лише на рубежі XVIII-XIX століть. Тобто уже після становлення культури дитинства та жорсткої межі між ним і дорослістю. А отже, дитина була вилучена з поля сексуальної активності. Проте стариган Зиґмунд вчасно й ефективно викрив гнійник підсвідомого своєї кризової епохи. Тепер ми знаємо, що діти також мають бажання. Проте вони не легітимні. Діти постають як «порогові істоти», адже їхня сексуальність є одночасно і «природною», і «протиприродною». Усі діти здатні на сексуальні акти, проте вони несуть у собі небезпеку, а тому – заборонені. Педіатрія однією зі своїх основних цілей встановлює захист дитини від усього сексуального: мастурбації, невинних сексуальних ігор, невимушеного вуайєризму, навіть фантазій дітей, брудних жартів, споглядання публічних поцілунків або такої природної речі, як статеві органи. Педіатри навіть радять мамам проявляти поменше ніжності до дітей, не торкатися тіла в неналежних місцях, не цілувати у губи жартома, не пускати спати у своєму теплому ліжку, обіймати лише в екстрених випадках. Усе несе на собі солодку печать заборонності, яка призводить до травми. Педагогізація полягає у посиленні контролю за дитячою сексуальністю в межах просвітницької системи освіти. Вчитель піклується не лише про отримання учнем знання, але і про виховання в нього «людяності», про спасіння «душі», збереження «невинності» та плекання інших вигадок. А відтак, він контролює і сексуальні звички учнів. Особливо яскраво цей процес виховання простежується у школах інтернатного типу, де учні жили під цілодобовим наглядом, як у паноптикумі. Але навіщо взагалі захищати?

Сексуальність – це також концепт, покликаний соціально обмежити статевий досвід. Якщо статева енергія кипить десь між ребер або в інших частинах тіла кожного з нас, то сексуальність вкладає цю гримучу суміш у соціальні рамки.

Захист і травма

Найвідомішою справою Зиґмунда Фройда був Хлопчик-вовк. Це двадцятирічний пацієнт, який панічно боявся бути з’їденим вовками. У чотири роки він бачив сон: лежить він у себе на ліжку, аж раптом вікно у кімнату з гуркотом прочиняється, вітер здіймає штори, а за вікном на засніженому подвір’ї стоїть велике горіхове дерево. На ньому сидять семеро білих вовків і нерухомо дивляться на хлопчика. Після чого він прокидається в холодному поту.

За логікою фройдизму, витоком неврозу завжди є травма, причому сексуальна, адже все сексуальне. Тож батько психоаналізу поправив окуляри та вирішив, що пацієнт ще у півторарічному віці застав батьків за сексом, прокинувшись після денного сну раніше, ніж зазвичай, у своєму дитячому ліжку, розташованому у спальні молодят. Це класична первинна сцена, хоч за логікою психоаналізу можна було б вигадати щось цікавіше, наприклад, проінтерпретувати казку про вовка та сімох козенят. Мовляв, коли вовк поглинає сімох – це щось на кшталт садистичної полігамії чи навіть педофілії, а тут, бачте, семеро чатують на одного – раптом це прояви жіночного потягу до поліандрії з елементами мазохізму. І таке інше. Право на подібну іронію дає сам Фройд у пізніших працях[8].

Адже він відзначає два особливо важливих моменти у цій історії. По-перше, первинної сцени могло і не існувати у реальності. Те, що це могло бути фантазією, нічого не змінює. Так чи інакше – травма має статися і має бути сексуальною, навіть у формі казки про сімох вовченят. По-друге, гіпотетична первинна сцена сталася у віці півтора року, а перший нічний жах – лише у районі чотирьох. Пройшов певний час, за який хлопчик-вовк пізнав свою суто біологічну сексуальність. Проте сталося іще дещо: пацієнт зрозумів, що секс – це травматично.

cb33352585199-560178f8d2c86

Діти постають як «порогові істоти», адже їхня сексуальність є одночасно і «природною», і «протиприродною».

Первинна сцена як фантазія стосується сфери символічного. Сексуальність не є травматичною сама по собі, поза межами символу. Якби хлопчик побачив секс дорослих в умовному новозеландському племені, то він би не був «вовком». Адже суб’єкт стає травмованим лише у той момент, коли розуміє, що у певного символічного акту є травмаційне значення, закладене у саме підґрунтя західного концепту сексуальності. Потреба захищати формує травму, а не навпаки. Травмує не бажання, а захист! Педофілічна прив’язаність неминуче несе у собі цей травматичний потенціал. Але чи може бути інакше?

Педофілія

Варто чітко розрізняти педосексуальність – потяг до дітей як сексуальну орієнтацію – та специфічне явище сучасного світу під назвою «педофілія».

Стигматизація

Оскільки педофілія є частиною сучасного концепту сексуальності, вона не може не підкорятися наявному дискурсу. А дискурс визначає педофілів як збоченців, психопатів, хворих, неповноцінних, насильників (потрібне підкреслити). У чому ж патологічність педофілії?

Термін «педофілія» походить з медичного дискурсу західного суспільства. Тому педофілія початково визначалася як патологія. Проте ситуація, коли люди підлягають дискримінації просто за власні бажання, бояться власної сексуальної орієнтації, намагаються «вилікуватися», підозріло нагадує ситуацію з гомосексуальністю в ХХ сторіччі. Згадаємо, що гомосексуальність вважалася патологією до 1973 року, коли Американська психіатрична асоціація прибрала її з другого списку DSM[9] під впливом досліджень Альфреда Кінсі.

Наразі DSM-5 досі містить пункт про «педофільний сексуальний розлад». Спочатку в п’ятому виданні була згадка про «педофілічну сексуальну орієнтацію». Якщо особа має фіксований сексуальний інтерес і фантазує на відповідні теми, але не здійснює протиправних дій, то мова йшла саме про орієнтацію. Якщо ж статевий потяг викликає в індивіда психічні проблеми, почуття провини, сорому чи занепокоєння, то може постати діагноз «pedophilic disorder». Показово, що інтерпретація педофілії як сексуальної орієнтації зникла зі списку з подальшими вибаченнями АПА під тиском американської громадськості. Це прямо вказує на стигматизацію педофілії саме як розладу, відхилення, патології. Як тут не відчувати себе винним чи занепокоєним, коли твої бажання вважаються «помилкою природи» чи «моральним каліцтвом». Звідси ростуть ноги у дисфункції та травми – з соціального контролю. Педосексуали, не будучи дисфункціональними самі собою, не вписуються у систему виробництва сексуальності в сучасному світі.

Педофіл хоче зробити з дитиною те саме, що «звичайна» людина із дорослою людиною. Питання у тому, чому це часто набуває насильницьких форм.

Суб’єкт стає травмованим лише у той момент, коли розуміє, що у певного символічного акту є травмаційне значення, закладене у саме підґрунтя західного концепту сексуальності.

Педоістерія

Педофілія як концепт – це справді проблема, адже вона обмежує як сексуальність дитини, так і сексуальність певної групи дорослих, травмуючи і тих, і тих. Треба розуміти, що проблема сексуального насильства над дітьми – це не проблема педосексуальності як можливості людської чуттєвості. Це більш загальна проблема сексуального насильства загалом. Тут є проста соціальна причина – сексуалізація влади, що і призводить до насильства. Однією з ознак сексуалізації влади є інтенсифікація тіла – збільшення піклування (читай – контролю) над тілом. Умовно кажучи, володіння тілом. Дорослий має володіти своїм тілом, щоб не виявляти бажань до дитини, а тілом останньої має володіти хтось із батьків.

Інтенсифікація тіла пов’язана з тим, що в межах феміністичної теорії зветься «сексуальною об’єктивацією». Об’єктивація як одна з базових функцій свідомості позначає процес сприйняття чогось як об’єкта. Сексуальна об’єктивація – це знеособлення людини, що сприймається виключно як тіло. Феміністки найчастіше кажуть про об’єктивацію жінок, оминаючи зворотній процес щодо чоловіків. Між тим, щодо дітей також можна застосувати це поняття. Річ у тім, що діти як верства першопочатково об’єктивовані, не сексуально, а соціально. Якщо об’єктивація дорослих – це процес позбавлення їх права буття індивідом, то у дітей самого цього права нема. У межах концепту «дитина» діти не є суб’єктами. Сам концепт дитини є насильством над дитиною!

98

Є, наприклад, міжнародна конвенція ООН про права дитини. Україна ратифікувала цей паноптикон для дітей у перший же рік незалежності. Стаття 34 проголошує захист дитини «від усіх форм сексуальної експлуатації та сексуальних розбещень». Крім того, що заборонено і для дорослих: експлуатація в порнографії та проституції, передбачається також «запобігання схилянню або примушуванню дитини до будь-якої незаконної сексуальної діяльності». Тут є кілька парадоксів. Перший – оскільки дитина не є суб’єктом, права дитини – це фікція. Накласти права ззовні на об’єкт неможливо. Як то кажуть, «права не дають, права беруть». Проте діти позбавлені такої можливості. Права дитини призводять не до діалогу на рівних із суб’єктом, який самим своїм життям постулює певні права та обов’язки. Права дитини формують прийнятний об’єкт для «користування» дорослими[10]. Звідси випливає і другий парадокс – використання таких термінів як «розбещення» та «незаконна сексуальна діяльність». Дорослі вирішили, що є у дітей базові права – на життя, піклування, освіту. А на сексуальність – немає. У такому разі будь-яка сексуальна активність стає незаконною, а будь-який сексуальний акт, навіть якщо він не носив насильницького характеру, – розбещенням.

Два елементи – об’єктивація дітей та сексуалізація влади – уможливлюють насильство, у тому числі сексуальне, над неповнолітніми. Адже в сім’ї батьки є тими, хто домінує. Насильник дітей, навіть не будучи педофілом за сексуальною орієнтацією, користується тією самою конфігурацією влади, що й інші дорослі. Логічним розв’язанням проблеми було б зміщення владних відносин із наданням дитині суб’єктності. Це дало б дітям і дорослим змогу вільніше проявляти свою сексуальність, а відтак допомогло б відділити випадки реального насильства щодо дітей від дійсної сексуальної ініціативи самої дитини. Проте наскільки це можливо?

Але все ж, які є варіанти подолання цієї дилеми? Зруйнувати концепт дитини навряд чи можливо. Вікова складова занадто сильно вкоренилася в соціальну реальність, щоб просто повернутися до допросвітницького стану. Слушно, що суб’єктивація дитини в сексуальному плані поведе за собою її соціальну суб’єктивацію per se. Поки складно уявити дітей на виборах, в офісі чи на протесті під Верховною Радою з вимогою поставити в дитсадках двоспальні ліжка.

Сексуальна об’єктивація – це знеособлення людини, що сприймається виключно як тіло.

Є інший варіант – покінчити врешті-решт із прив’язкою сексуальності до «дорослості». Можна було б зробити інверсію соціальної та сексуальної зрілості. Не «якщо зрілий соціально – можна», а «якщо можеш – отже, зрілий». Справді, якщо особа здатна на сексуальну активність, тоді вона і без держави, сім’ї, опікунів, бога, диявола, янголів й інших небесних-земних настанов знає, чого хоче. Себто до права на ранкову манку та щоденні уроки можна було б додати вечірні забавки. Право на сексуальність – не менш базове, ніж право на життя.

Питання соціального контролю тут полягає у тому, аби дати якомога більше корисного знання і виховати вміння емпатувати, аби уникнути ключового елементу педоістерії – насильства. «Незаконною» є лише насильницька діяльність, як у дорослому, так і в дитячому світі. Час усвідомити, що не всяка сексуальна активність дітей передбачає насильство щодо них. По суті, «секс-скандали» у школах, якими вибухають заголовки ЗМІ, часто свідчать про самосуб’єктивацію дітей. Мамо рідна, ніхто не насилує ваше чадо. Крім ваших власних заборон, звичайно!  ([11])

Іван Скорина

[1] Маслійчук В. Дітозгубництво на Лівобережній та Слобідській Україні у другій половині XVIII ст. – X.: Харківський приватний музей міської садиби, 2008. – 128 с.

[2] Фуко М. Наглядати й карати. – К.: Основи, 1998. – 392 с.

[3] Мишель Фуко. История безумия в классическую эпоху. – СПб: Книга света, 1997. – 576 с.

[4] Фуко М. Історія сексуальності. – Т. 1: Жага пізнання. – Х.: ОКО, 1997. – 235 с.

Фуко М. Історія сексуальності. – Т. 2: Інструмент насолоди. – Х.: ОКО, 1999. – 288 с.

Фуко М. Історія сексуальності. – Т. 3: Плекання себе. – Х.: ОКО, 2000. – 264 с.

[5] Тоффлер Е. Третя хвиля. – К.: Всесвіт, 2000. – 480 с.

[6] Сердюк І. О. Дитяча смертність в містечку Яреськи Миргородського полку (за даними метричних книг другої половини ХVІІІ ст.) / І. О. Сердюк // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Сер. : Історія. – 2011. – № 982, вип. 44. – С. 61-71. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/VKhIS_2011_982_44_8

[7] Цікаво, що слово «pet» ще за своєї появи позначало одночасно і домашніх улюбленців, і enfants terribles – неслухняних дітей. У радянських школах-інтернатах 1950-х років дітей буквально називали «питомцами». Більше про зв’язок образів дитини та тварини можна прочитати тут: Елизаров Н. Дети. Животные. Секс. – Пафос, Нью-Йорк, Амстердам: looo.ch. – 2014. – 42 с.

[8]Freud, S. From the History of an Infantile Neurosis. // Sigmund Freud – Complete works. Ivan Smith Edition. – 1918.

[9]Diagnostic and Statistical Manual of Mental Disorders – міжнародна класифікація психічних патологій.

[10] Та сама ситуація із правами тварин.

[11] P.S. Ця стаття є своєрідним тизером до дипломної роботи автора, повну версію якої можна знайти за покликанням: https://issuu.com/svoe_journal/docs/paidika

Автор: Всеукраїнський часопис "СВОЄ"

Всеукраїнський соціологічний часопис «СВОЄ» — це незалежне періодичне видання, що ставить собі за мету розширювати та доповнювати комунікацію всередині української соціологічної спільноти альтернативними пошуками та обговоренням актуальних проблем у контексті існуючих суспільних викликів. Часопис готується зусиллями ініціативної групи молодих соціологів і працює на некомерційних засадах, виходячи чотири рази на рік у електронному та друкованому вигляді.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s