Микола Рябчук: «Погано не те, що в нас є політтехнологи, а те, що в нас розмита межа між політологією як наукою та політтехнологіями»

Соціальний дослідник, політичний аналітик та есеїст Микола Рябчук належить до числа тих публічних інтелектуалів, яких, мабуть, немає сенсу розлого представляти. Для когось дисидент і андеґраундний організатор самвидаву, для когось насамперед критик і публіцист, для когось – письменник, а ще для когось – соціальний науковець, М. Рябчук вже невід’ємний, незалежно від виміру, в якому розглядати його особу, від української культури та громадського життя.

Життєпис нашого співбесідника знаковий для покоління тієї української інтелігенції, що мусила літературний романтизм самвидаву замінити на кабінетні дослідження соціальних змін. Водночас ця біографія – переконливе руйнування ілюзії про соціальну науку, що існує лише «в університеті». Так, вона існує «поза межами університету» також, але має інший аромат, інший стиль, іншу пунктуацію. Спілкуємося незадовго до його відбуття у США, де на дослідницьку стипендію М. Рябчук планує взятися за роботу над новою книгою. Говоримо про (це прокляте слово!) науку, яка існує не в кабінетах і не в університетах, й не про науку: як масова культура підмінює аналітику й чому це важливо знати для соціологів незалежно від того, лишатимуться вони в академічній ніші дисципліни чи ні.  

Ваш життєпис має один аспект, з якого хотілося б почати. Ваша еволюція від літературного критика та письменника до політичного оглядача та соціального науковця. Як це відбулося? І чи не шкодуєте про зміну профілю?

Я особливо ні про що не шкодую в житті (усміхається). Хіба щодо кількох помилок особистого плану. Я завжди вважав себе, з підліткових літ, письменником чи радше літератором. У мене були ці амбіції ще з юнацьких вправ, але я розумів, що у совєтських умовах реалізувати їх чесним способом неможливо. Тому вступив до політехнічного інституту і вивчав електричні машини й апарати, врешті отримав диплом у цій галузі. Не тому, що дуже любив ті апарати, а просто тому, що вважав: це нейтральна дисципліна, й вона даватиме мені певну незалежність від системи, від комуністичної ідеології, а водночас займатимусь у вузькому колі однодумців літературною роботою, що більш-менш і було саме так. Зрештою, це спричинило низку неприємностей, але то окрема історія. Я справді вважав себе письменником і під час «перестройки» реалізував себе таким чином. Значна частина того, що я писав «у шухляду», що поширювалося у самвидаві, була видана. Також я активно в той час ангажувався у критику, бо це була можливість впливати на літературний процес, а критика мене підвела до публіцистики як способу виражати свої погляди щодо суспільно-політичних проблем. І так поступово дійшов до серйознішого політичного аналізу.

20d187d0b8d182d0b0d0bdd0bdd18f_1998
Зліва направо: Віктор Неборак, Кость Москалець, Микола Рябчук, Олександр Ірванець та Петро Мідянка, 1988.

Я вступив до політехнічного інституту оскільки вважав, що це даватиме мені певну незалежність від комуністичної ідеології, а я, тим часом, займатимусь у вузькому колі однодумців літературною роботою.

Певну роль відіграла моя перша поїздка до США. То було навесні 1990 року, ще в часи Совєтського Союзу, але була вже глибока «перестройка», відлига. Мене тоді запросив професор Роман Шпорлюк[1], який очолював Центр російських і східноєвропейських студій у Мічиганському університеті. Він читав мої «перебудовчі» тексти, переважно у російських журналах, бо там було відносно більше свободи (у той час я активніше там друкувався), і запросив мене на двомісячне стажування, що істотно вплинуло на мої фахові зацікавлення. Я відкрив світ «серйозної науки», зокрема політичної науки, побачив, що це не просто собі публіцистика, це певні аналітичні інструменти й взагалі – колосальна література. І взагалі мав можливість трішки вдосконалити англійську мову, налагодив контакти, і в мене почалося певне роздвоєння. За інерцією далі займався літературною критикою, але дедалі більше писав статей публіцистичних із науковим ухилом. Написав кілька наукових статей – мені це сподобалося, поступово відійшов від літературної критики, ще раніше – від письменницької творчості, натомість публіцистику й далі практикую. Для себе це вважаю обов’язком – популяризувати наукові ідеї, адже більшість читачів, навіть інтелігентних, не заглиблюється в наукову літературу, тим більше в англомовну. І тут я маю певну місію: погляди, які досить поширені та утверджені в міжнародній науці, пропагувати тут, у себе вдома. Заповнювати цю прірву між популярним і елітарним знанням. Літературні заняття всохли ще раніше, й це було пов’язано з низкою чинників. Я припинив писати вірші й прозу десь у середині «перестройки», власне, тоді, коли почав друкуватися. Можливо, мені здавалося це нецікавим, бо з’явилася можливість друкувати й не було заборони – все можна писати, друкувати (усміхається). Це я так жартома витлумачую. Гадаю, були серйозніші чинники.

Життя радикально змінилося, і я втратив стилістичний, дискурсивний ключ до нього. Те, що я робив у самвидаві, та контркультура – в нових реаліях воно не працювало. До того ж я змінив свій соціальний статус: з андеґраунду вийшов в істеблішмент, пішов працювати у журнал «Всесвіт», одружився, став чоловіком і батьком. Зрештою, переїхав зі Львова до Києва – це теж наче еміграція для мене. Я живу, наче «в діаспорі», й слідую заповіту свого близького й вже покійного товариша Григорія Чубая[2], котрий казав: «Якщо можеш не писати – не пиши». От я можу не писати вірші, я їх не пишу.

І не маєте наміру повертатися?

Ні, зрештою, в мене дружина – видатна поетеса[3], цього досить (усміхається).

Мені здається, що саме Ваш початковий досвід як літератора сприяв успіху в експертному середовищі, він навчив Вас стилю, так необхідному публічному інтелектуалу. Та риса, якої дуже бракує нашим академічним ученим, чи не так? Взагалі чи має академічна наука стиль?

Знаєте, пане Володимире, Ви зачепили дуже болючу проблему, позаяк наша академічна наука справді дуже дистильована. Я маю певні проблеми з цим, бо мою увагу весь час звертають на те, що, мовляв, це ніби «не зовсім наукова стаття». Маючи закордонний досвід, знаю, що на Заході набагато ліберальніший підхід до стилю наукової книги. Більшість добрих книжок приємно читати. Я не можу назвати в Україні наукові книжки, які приємно читати. Деякі з них дуже серйозні, але так, щоб їх було приємно читати, – можу на пальцях перелічити. Наталю Яковенко цікаво читати[4]. Ярослава Грицака[5]. Зараз уже з’являються молоді автори, але в нас є величезна упередженість щодо цього. Навіть якщо подивитися на назви книжок, статей. У нас метафоричні назви не проходять просто. На Заході в підзаголовку може бути «наукова розшифровка», але сама книжка може звучати привабливо. «Зіткнення цивілізацій» – перший-ліпший приклад, що спадає на думку, чи «Кінець історії». У нас така наукова книжка не проходить. Мусить відразу бути «Проблема чогось там…». І це погано. Вважаю, що ми збіднюємо тим самим дискурсивне поле науки й фантазію. Тим більше, що метафора, хоч і небезпечна, але й продуктивна. Вона ілюструє ідеї, збуджує думку. Я прихильник використання метафор, очевидно, обережного, з поясненням. Потрібно вчитися в зарубіжних колег, які досить добре це опанували. Мені як колишньому письменнику простіше так писати, і в мене це виграшний момент. Чому я публіцистикою і займаюся: тому що відчуваю, що можу й що це цікаво для читачів.

Більшість добрих книжок приємно читати. Я не можу назвати в Україні наукові книжки, які приємно читати. Деякі з них дуже серйозні, але так, щоб їх було приємно читати – на пальцях перелічити.

У свою чергу це може впливати на відносини між суспільством і наукою. Не знаю, чи Ви зауважуєте, але в нас немає виразного суспільного запиту на експертну думку з боку соціології. Нерідко навіть на ток-шоу фахові соціологи представляються як «політологи», «психологи», ба навіть «журналісти». Натомість виник такий пострадянський мутант, як «політтехнолог», що майже цілком монополізував публічний дискурс. Що це взагалі за явище, унаслідок чого таке спостерігається і як академічна наука, що прагне знайти вихід на громадськість, може реагувати на подібні виклики?  

На Заході є певний аналог наших політтехнологів – у них немає цього терміну, але в них є так званий “spin doctor”. Політичні партії, особливо під час виборчих кампаній, мають цих “spin doctors” – спеціалістів, що задають певний ритм, темп політичним дискусіям (“spin” – дослівно обертання), певну «розкрутку». Там трішки інша структура цієї промоції та рекламування. У нашому сенсі немає політтехнології, але є якісь її замінники. Не можу сказати, чи добре це, чи зле, вся ця «розкрутка» потрібна, так побудована багатопартійна політична система, що доводиться вдаватися до цих рекламних трюків. Погано не те, що в нас є політтехнологи, а те, що в нас розмита межа між політологією як наукою та політтехнологіями. Часто чисті політтехнологи представляються як «політологи», якими вони не є, тому що вони мають певну партійну афіліацію. Вони пропагують певну партію, політику чи ідеологію, тоді як політолог як науковець має бути вільний від цих упереджень, навіть якщо він має симпатії, має ретельно, як лікар, виносити їх за дужки. Мусить ставити діагноз, об’єктивно аналізувати, і не завжди той «діагноз» подобається клієнту чи якійсь частині публіки. Треба казати правду: це обов’язок лікаря. Політтехнологи цього не роблять, бо мають зовсім інше завдання. Відсутність межі – це і є найбільша проблема.

Чи погодилися б Ви, що у випадку політтехнолога в основу дискурсу кладеться маніпулятивна стратегія? Він, на відміну від соціолога, сприймає особу «по той бік екрану» не як суб’єкта, а лише як пасивного спостерігача. Це таке новітнє продовження радянського «агітпропа»?

Безумовно. Сам феномен ток-шоу – продукт масової культури, який не має нічого спільного з аналітикою. Насамперед це «шоу», яке стає приводом для ідеологічних спекуляцій чи творення якоїсь сенсації. Я дуже скептично до них ставлюся й не беру участі, відмовляюся, бо це профанація серйозної аналітики. З іншого боку, визнаю, що в умовах жорсткої цензури вони відіграли певну позитивну роль, особливо в часи Януковича і в часи Кучми. Того, «гіршого Кучми»[6]. Вони відіграли свою роль, через них можна було хоча б донести якусь альтернативну думку. Принаймні це було віконечком для опозиції. Але, в принципі, я неприхильно ставлюся до цього жанру. До речі, вважаю, що так, як ми розрізняємо політологів і політтехнологів, маємо розрізняти соціологів і політтехнологів. Дуже часто те, що масовий глядач чи читач сприймає за «соціологію», є маніпулюванням соціологічними даними. Немає чіткого розрізнення між соціологією і цим «полстерством». А соціологія – це дуже серйозна наука, що не зводиться до вивчення громадської думки. Більше того, вивчення громадської думки – це значно більше, ніж просто проведення опитування. Але цього ніхто не говорить, ніхто цього не пояснює. Безумовно, ми є жертвами цієї профанації, жертвами масової культури. Причому жертвами подвійними, бо українське суспільство не було підготоване до зіткнення з цими явищами. На Заході вони розвивалися поступово й мірою того, як зростала агресивність масової культури, вироблявся «імунітет», з’являлися механізми протидії та урівноважування. Там теж є проблеми з маскультом і впливом реклами, але є й альтернативні механізми. У нас їх немає. Нас ніби кинули у воду – пливіть!

polittech
(c) Stanislav Kirkilewski

…вважаю, що так, як ми розрізняємо політологів і політтехнологів, маємо розрізняти соціологів і політтехнологів. Дуже часто те, що масовий глядач сприймає за «соціологію», є маніпулюванням соціологічними даними. Немає чіткого розрізнення між соціологією і «полстерством».

Кілька місяців тому мав розмову з одним шведським колегою – молодим дослідником, що збирав матеріали про Євромайдан, але між іншим мене здивував відомостями про те, що велика частка випускників шведських соціологічних факультетів знаходить професійне застосування своїм знанням у сфері державної служби. Чого зовсім немає в Україні. Навіть таке «соціологічне», спрощено говорячи, за профілем відомство, як міністерство соціальної політики заявляло моїй колежанці, що не має в штаті посад, запит на які має покриватися соціологами. У підсумку соціолог плавно перетворюється на маркетолога чи «піарника» й зникає як носій фундаментальних знань у комерційній стихії ринку праці. Що взагалі в українських реаліях формує експертний супровід державної політики? І чому державна політика не цікавиться соціально-науковим знанням, якщо воно виходить за межі вимірювання громадської думки? 

Я можу говорити про державну політику лише як «аутсайдер» (посміхається). Я ніколи не був «інсайдером». Не бачив її зсередини, але те, що я бачу ззовні, викликає дуже сумне враження. Постійно спостерігаю і некомпетентних людей, і некомпетентні рішення на всіх рівнях. І не треба тому бути «інсайдером», аби збагнути, що щось там негаразд усередині. Там є поєднання низки негативних чинників, зокрема кадри дуже часто заповнюються в непотичний спосіб, коли знайомі якихось знайомих чи родичі родичів прилаштовують дитятко, кума чи свата на роботу. Це типово для всього українського державного управління. Окрім того, думаю, в нас немає достатньої кількості добрих кадрів, а ті, що є, не йдуть на ту досить скромну чи навіть мізерну платню, особливо якщо це люди з гідністю, які не беруть хабарі й не використовують тіньових схем. Зрозуміло, що такі фахівці радше підуть у бізнес, бажано закордонний як менш корумпований. До речі, я помітив, що бізнесові структури орієнтуються не так на диплом, як на CV, на практичний досвід, на особисті якості, на професійні рекомендації. У цьому сенсі диплом від престижного університету теж, звісно, є різновидом рекомендації. Школа має значення навіть більше, ніж спеціальність. Вона задає певні засади – і моральні, і фахові. Вміння наполегливо працювати. Окрім того, вона задає певну мережу фахових знайомств. Не тих непотичних, патрон-клієнтистських, а рівноправних. Просто я знаю добрих фахівців. Вони мені не родичі, не брати, не свати, але я їх можу рекомендувати.

…бізнесові структури орієнтуються не так на диплом, як на CV, на практичний досвід, на особисті якості, на професійні рекомендації.

Символічний і соціальний капітал?

Абсолютно. Це дуже важливо. Така рекомендація ґрунтована виключно на професійній оцінці. Я нерідко пишу рекомендації для молодших колег на якісь стипендії, курси. Дуже часто я знаю їх лише професійно: читав якісь публікації, іноді – викладав курси й дискутував на семінарах, але я знаю, що цю людину можна рекомендувати.

Під час лекції[7] в Київському університеті Ви з сумом констатували, що переклад книги Р. Патнема «Творення демократії»[8] не спровокував в Україні належного інтересу. Але така ж доля випала, наприклад, і класичній праці Б. Андерсона про націоналізм[9], я констатував подібну ситуацію і з блискучою монографією О. Мотиля «Підсумки імперій»[10], яка була видана у США Колумбійським університетом, а в Україні – «Критикою» і де поданий глибокий аналіз імперіалізму, просто прописані ті сюжети, свідками яких ми є зараз в умовах російсько-української війни. Вона теж пройшла абсолютно непоміченою, хоча суспільствознавці мусили б її зачитувати до дір. Чи не свідчить це про нашу інтелектуальну периферійність? Нам бракує фахової компетентності та елементарної інтуїції, аби розрізнити якісне, вагоме видання й не втратити його з поля зору?

Так, думаю, тут є комплекс провінційності. Тим більше, майже всі книжки, які Ви згадували, були перекладені перед російськими виданнями. Не можна було виправдатися, що, мовляв, вже встигли купити й прочитати російський переклад.

74goi9a8tsc
(c) Stanislav Kirkilewski

Школа має значення навіть більше, ніж спеціальність. Вона задає певні засади – і моральні, і фахові. Вміння наполегливо працювати. Окрім того, вона задає певну мережу фахових знайомств. Не тих непотичних, патрон-клієнтистських, а рівноправних. Просто я знаю добрих фахівців. Вони мені не родичі, не брати, не свати, але я їх можу рекомендувати.

Книга Мотиля перекладена російською?

Ні, не була. Досі не перекладена. Схожа ситуація була з Саїдом[11], але ж це взагалі класика. Книги, які мають дуже велике значення для України. Я вважаю, що це є наслідком нашої глибокої провінційності, відірваності від світових трендів. Бачу тут дві проблеми. Одна проблема, що частина освіченого суспільства і так званих науковців, інтелектуально не «заточена» під читання серйозних текстів. Їм достатньо власної каші, й вони варяться в цьому соку. Є так звана «українська наука», яка в своїй масі відірвана від світової, світова їх і мало цікавить. Вони творять свою, «українську» науку, безнадійно відірвану від світової. Західна «вченість» їх, як правило, не цікавить, тому що мають «власну мудрість» – як про це колись дотепно написав Олександр Гриценко.

Перегляньте бібліографію: усі зарубіжні джерела там, як правило, зводяться до російських. Деколи ще дописують кілька англомовних джерел, яких насправді в очі не бачили, а запозичили із чийогось переказу. Та й важко працювати у світовому контексті, коли жодна українська бібліотека не має повноцінного доступу до зарубіжних наукових журналів. Щоправда, в останні десятиліття з’явився вже невеликий прошарок справді освічених людей, які живуть у світовому контексті, але їх досить мало, і майже всі вони або навчаються, або періодично працюють за кордоном, тож мають змогу читати потрібні їм тексти в оригіналі. Є проблема недорозвиненості українського книжкового ринку, який дуже вузький та обмежений. Його просто немає поза Львовом і Києвом. Я називаю це культурним расизмом, коли власники апріорі вважають, що українського продукту немає чи він гірший. Це як на FM-радіо: української музики там не крутять, бо, мовляв, немає попиту. Хоча саме вони й формують своїми програмами специфічний попит – на російську попсу. Те саме з власниками газет, журналів чи інтернет-сайтів. Як на мене, це расизм «білих» людей, переконаних, що «негритянська» культура – неконкурентоспроможна, що вона в основному зводиться до фольклору і що хоч би там як, а їхній основний клієнт – «білі», тобто російськомовні люди, а також ті «негри», котрі відчайдушно намагаються стати «білими». Даремно будете шукати рецензій на українські книжки у популярних виданнях. А перегляньте тим часом серйозні німецькі чи американські газети. Усі вони мають щонайменше одну рецензію в кожному номері, кожного дня. Не конче на белетристику. Вони привертають увагу до книжкових новинок, у нас цього немає.

Чи може бути пов’язаний такий стан справ із постколоніальним синдромом? Я звертаю увагу, що в нас ще донедавна читали здебільшого з оглядкою на Москву, навіть у навчальному процесі перевагу надавали російськомовним перекладам,коли були україномовні, рецензії з’являлися на російськомовні переклади західних книжок, а не на ті ж англомовні оригінали чи україномовні відповідники, а ще й досі навіть транслітерація прізвищ видатних західних науковців здійснюється не за українським правописом. У таких дрібницях нерідко ховається диявол. Мені здається, що така соціальна наука цілковито залежна від постколоніальної інтелектуальної траєкторії, не має жодного майбутнього й справді емансипативного потенціалу. Чи буде щось такій науці сказати суспільству? 

Я цілком згодний із цим. Окрім тих чинників, які ми вже згадали, є ще чинник упередженості. Я помітив, що чимало людей освічених, російськомовних вважає, що всі українські переклади робляться з російської. Навіть, якщо ця книжка не перекладена російською, вони все одно вважають, що це якийсь вторинний переклад. Я можу пояснити причини цієї упередженості, але вже стільки років існує традиція доброго українського перекладу. Навіть не з 1960-х років, коли з’явився журнал «Всесвіт»[12], а з 1920-х, коли працювали неокласики, коли з’явилися блискучі переклади.

Коли той же «Всесвіт» і з’явився.

Так. «Всесвіт» – це взагалі блискуча сторінка в історії української культури, бо він уже з кінця 1950-х років перекладає тексти, які не перекладалися російською. Це був принцип побудови політики журналу від самого початку.

Ви долучалися до створення альтернатив цій ситуації через заснування часопису «Критика». У мене, так би мовити, редакційний інтерес: з якими складнощами Ви зіткнулися тоді, наприкінці 1990-х створюючи часопис, і як би Ви оцінили його існування вже з висоти років? 

Це добре питання (усміхається). Я би згрішив проти істини, якби сказав, що цілком задоволений з того, як реалізувався проект. Водночас вважаю, що він справді дуже важливий і дуже корисний, який відіграв і відіграє свою роль, хіба що, можливо, не тою мірою, якою хотілося б. І «Критика», і кілька інших видань роблять величезну, потрібну роботу, впроваджуючи новий дискурс. «Критика» в цьому сенсі не самотня, бо подібну роботу виконують «Україна модерна», «Український гуманітарний огляд», «Схід-Захід»[13]. Є кілька видань, які працюють на сучасному рівні, але вони не мають «ваківського» статусу. Іронія, але найкращі українські інтелектуальні журнали не мають статусу від ВАК чи ДАК, а статус мають якісь збірники, які існують лише віртуально: ніхто їх не цитує, не читає. Просто люди за власні гроші щось там друкують. Це один із курйозів. У цьому контексті я вважаю, що праця «Критики» й деяких інших видань не була змарнованою. Є ціле покоління, що вийшло з цієї «шинелі» – не гоголівської, а грабовичевської (усміхається). І це видання, котрі мають певну міжнародну репутацію, бо вони цитовані й за кордоном. Тут є проблема поширення, бо при всій своїй високій якості вони лишаються маргінальними. Я бачу в цьому велику проблему, але ми знову повертаємося до тої колоніальності, про яку вже говорили.

10

Іронія, але найкращі українські інтелектуальні журнали не мають статусу від ВАК чи ДАК, а статус мають якісь збірники, які існують лише віртуально: ніхто їх не цитує, не читає.

Чи взагалі є перспектива в незалежних інтелектуальних видань в Україні, зважаючи і на брак суспільного запиту, і на економічно несприятливі умови? І якщо так, то на які організаційні та інтелектуальні зразки такі видання мали б орієнтуватися?

«Критика» від початку взорувалася на американське “New York Review of Books”. «Україна модерна», як я розумію, творилася як нормальний науковий журнал західного типу, так само – «Схід-Захід», так само «Український гуманітарний огляд». Ці моделі відомі. Хіба в українських умовах нам доводиться дбати більше про якусь есеїстичність, навіть більше уваги приділяється політичним проблемам, що зрозуміло. Я все ж таки вважаю, що Україна – велика держава з освіченим суспільством, і тому потенційний читач є, але вбачаю проблему у відсутності ефективних інституцій. Видавничі процеси – лише частина цього. Я бачу цю інституційну розрідженість на всіх рівнях. Писав про це не раз: у нас є добра культура, але вона не є інституціоналізованою. Культура – це не лише сума текстів чи явищ, але й способи їхньої оцінки, обговорення, але для цього немає інфраструктури. І ці явища ніби провисають. Ми довідуємося про видатних митців тому, що вони десь за кордоном отримали премії чи виграли щось на фестивалях. А вдома – нічого. Дуже часто невідомими лишаються. Дуже часто навіть інформація не з’являється, якщо сам автор не подбає, аби ці відомості донести, бо наша журналістика теж настільки провінційна, що взагалі не відстежує як слід зарубіжних публікацій, живиться «лента.ru» й іншими московськими новинними стрічками. Це величезний комплекс проблем, і, гадаю, нам їх ще довго й довго долати. Водночас бачу певний позитивний тренд: це вже не та країна, що була двадцять років тому.

Ваша донька, соціологиня Анастасія Рябчук, теж бере участь у творенні альтернативи антиінтелектуальним тенденціям, але з лівим ухилом. Як Ви ставитися до спроб тих, кого умовно назвемо «новими лівими», запропонувати свій порядок денний дискусій? І наскільки він вдалий?

(Усміхається) Донька – один із моїх улюблених дискутантів. Із наголосом на «улюблених». Я поважаю її погляди, хоч часто з ними не погоджуюся. Після Совєтського Союзу не дуже якось хочеться бути лівим (посміхається). Хоч я великою мірою не погоджуюся з ідеологією «нових лівих», сам цей проект вважаю дуже корисним і потрібним. Взагалі вважаю, що Україні дуже не вистачає нормального лівого руху, нормальної лівої партії. Інша справа, що не бачу ближчим часом перспектив для цього, оскільки сама ідеологія дуже дискредитована, не тільки комуністами, Совєтським Союзом і «КПСС», але й посткомуністами. Чого лишень варта партія Симоненка – так звана «комуністична партія», кишенькова партія олігархів, зрештою, партія Мороза – так само безславно закінчила своє життя. Хоча, на мій погляд, вона мала шанс стати справді новою лівою партією, пан Мороз її продав, звичайно, не сам.

Хоч я великою мірою не погоджуюся з ідеологією «нових лівих», сам цей проект вважаю дуже корисним і потрібним. Взагалі вважаю, що Україні дуже не вистачає нормального лівого руху, нормальної лівої партії.

Лівий рух існує на рівні якогось такого інтелектуального гетто. Воно по-своєму симпатичне, інтелектуально цікаве, можливо, вони розпушують той ґрунт, на якому виросте щось серйозніше. Поки це лише інтелектуальна забавка: вона корисна, вона потрібна, підживлює думку, провокує дискусію. Об’єктивно воно потрібно.

Продовження в наступному номері

Розмовляв Володимир Шелухін

Примітки

[1]Роман Шпорлюк (н. 1933 р.) – український та американський історик, політолог, професор Мічиганського та Гарвардського університетів. Очолював Український науковий інститут Гарвардського університету (1996-2003). Його праця «Комунізм і націоналізм: Карл Маркс проти Фрідріха Ліста» (1991) видана Оксфордським університетом, українське видання – 1998 р. у перекладі Г. Касьянова. Дослідження одержало схвальні відгуки від класиків-дослідників націоналізму й національних рухів, таких, як Е. Ґелнер, який назвав книгу «видатним новим дослідженням з історії ідей». М. Хасан назвав її «блискучою», З. Бжезинський – «надзвичайно вчасною і важливою книгою», а часопис “Times” відзначив «сміливість задуму» та «довершеність структури». Також див. переклади статей різних років – Шпорлюк Р. Імперія та нації (з історичного досвіду України, Росії, Польщі та Білорусі) / пер. з англ.. – К.: Дух і Літера, 2000. – 354 с.

[2]Див., наприклад, Г. Чубай «П’ятикнижжя» (2013).

[3]Наталка Білоцерківець – авторка вірша «Ми помрем не в Парижі». Покладений на музику, одержав велику популярність завдяки виконанню гуртом «Мертвий півень». Викликав багато переспівів і наслідувань. Ліричний шедевр, який став утіленням відчуття безнадії людини, схопленої лещатами тоталітаризму.

[4]Наталя Яковенко (1942) – історик, латиніст. Праці з соціальної історії та історії ідей – Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI–XVII ст.. — К.: Критика, 2002. — 416 с.; Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна. — К.: Наукова думка, 1993. — 416 с. (вид. 2-ге, переглянуте і виправлене: К.: Критика, 2008. — 472 с.); Дзеркала ідентичності: дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVII- початку XVIII століття. — К.: Laurus, 2012. — 472 с.

[5]Ярослав Грицак (1960) – автор праць «Пророк у своїй вітчизні: Франко та його спільнота (1856-1886)» – К.: Критика, 2006. – 632 с.; Страсті за націоналізмом: стара історія на новий лад. – К.: Критика, 2011. – 176 с.; 26-й процент, або як подолати історію. — К.: Фонд Порошенка, 2014. — 136 с.

[6]Друга каденція Л. Кучми (1999-2004) обтяжена посиленням авторитарних тенденцій у суспільному житті, оприлюдненням плівок Мельниченка, вбивством журналіста Г. Гонгадзе, посиленням цензури напередодні Помаранчевої революції.

[7]Лекція «“Залежність від шляху” та посткомуністичні трансформації в Україні» 12 листопада 2015 р., що відкривала VIII Міжнародну конференцію молодих вчених «Соціологія та сучасні соціальні трансформації» у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Запис https://www.youtube.com/watch?v=jBI3iCjDX7E

[8]Патнем Р., Леонарді Р., Нанетті Р. Творення демократії: традиції громадянської активності в сучасній Італії / пер. з англ. В. Ющенко. – К.: Основи, 2001. – 302 с.

[9]Андерсон Б. Уявлені спільноти: міркування щодо походження та поширення націоналізму / пер. з англ. В. Морозов. – К.: Критика, 2001. – 272 с.

[10]Мотиль О. Підсумки імперій: занепад, розпад і відродження / пер. з англ. П. Грицака, наук ред. О. Бетлій. – К.: Критика, 2009. – 200 с.

[11]Класична праця палестинського культуролога Едварда Саїда, одного з основоположників постколоніальних студій, «Культура та імперіалізм» (1993) була перекладена українською К. Ботановою, Т. Цимбалом за участі Н. Ґхзалі та Т. Марценюк під науковою редакцією Т. Цимбала, В. Чернецького й видана 2007 р., російський переклад вийшов п’ятьма роками пізніше – 2012 р.. Саїд Е. Культура й імперіялізм / пер. з англ.. – К.: Критика, 2007. – 608 с.

[12]Мається на увазі «перезаснування» журналу. «Всесвіт» був заснований 1925 р. Василем Елланом-Блакитним, Миколою Хвильовим та Олександром Довженком і ліквідований в часи сталінських репресій 1934 р.. Відновлений в часи «відлиги» 1958 р., існує дотепер.

[13]Офіційна назва “East/West: Journal of Ukrainian Studies” – утворився через об’єднання канадського «Журналу українських студій» та українського видання «Схід-Захід». В Україні за традицією й надалі називається «Схід-Захід».

Advertisements

Автор: Всеукраїнський часопис "СВОЄ"

Всеукраїнський соціологічний часопис «СВОЄ» — це незалежне періодичне видання, що ставить собі за мету розширювати та доповнювати комунікацію всередині української соціологічної спільноти альтернативними пошуками та обговоренням актуальних проблем у контексті існуючих суспільних викликів. Часопис готується зусиллями ініціативної групи молодих соціологів і працює на некомерційних засадах, виходячи чотири рази на рік у електронному та друкованому вигляді.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s