Іван Селені: Потрійна криза соціології

Студенти втратили інтерес до радикальних теорій. Багато хто став консерватором, стурбованим здебільшого своїм професійним призначенням та власними пенсійними фондами. Соціологічні відділення нерідко докладають чималих зусиль, аби набрати вдосталь студентів, з тим, щоб виправдати розміри факультету.

Advertisements

селени

Іван Селені (нар. 1938) – угорсько-американський соціолог, почесний професор та декан факультету соціальних наук Нью-Йоркського університету в Абу-Дабі. Автор спеціалізується на проблематиці глобальних нерівностей, постсоціалістичних трансформацій в країнах Східної Європи та проблемах сучасного капіталізму.

Текст публікується з дозволу автора[1]

Елвін Гоулднер опублікував «Прийдешню кризу західної соціології» рівно 45 років тому, у 1970. Як і більшість великих теорій, вона була совою Мінерви, що прийшла із сутінками. Гоулднер передбачав падіння парсоніанського (квазі-)позитивістського функціоналізму та піднесення більш рефлексивної соціології. Справді, після 1970 року парсоніанство вмерло, й соціологія вступила у свою найбільш хвилюючу епоху. Люди на зразок Гоулднера, такі, як молодий Марті Ліпсет, Ч. Райт Мілз, С. М. Міллер, Лі Рейнвотер, П’єр Бурдьє, Дейвід Локвуд, Ральф Мілібенд, Клаус Офе, молодий Ральф Дарендорф – котрий іще не став лордом – та ще багато інших пропонували освіжаюче рефлексивну та критичну соціологію (я можу додати кілька прізвищ із соціалістичної на той час Східної Європи, як-от Зігмунд Бауман, Лежек Колаковскі, югославська школа праксису).

Протягом 1960-х та 1970-х ця робота приваблювала студентів та аспірантів не лише винятково великої кількості, але й надзвичайно високої якості. У часи, коли Гоулднер передбачав прийдешню кризу соціології, здавалося, що кризу подолано, дисципліна знайшла вихід із глухого кута структурного функціоналізму, настав розквіт. Це була свого роду Мекка для радикального студентства: ті, що схилялися до радикалізму у 1960-ті та 1970-ті роки, разом із тим намагалися бути розумними. «Вступ до соціології», що раніше нагадував нудний телефонний каталог, складений із незрозумілих й емпірично не підтверджуваних понять, відтепер став підґрунтям для політичної мобілізації. Раптово підскочив попит. Кількість студентів-соціологів зросла майже у 3,5 рази між 1950 та 1972. На самісінькому пікові, у 1971-1972 роках, зі 100 бакалаврських ступенів 4 були соціологічними, що більш ніж вдвічі перевершує нинішні показники (див. на графік).

Triple crisis data.docx.xlsx
Випускники бакалаврських програм по соціології, економіці та політології з 1950 по 2011 рік. Відсоток від загальної кількості випускників бакалаврату по США.

Соціологія виявляє ознаки потрійної кризи: вона втратила політичний вимір (і радикальну місію); наразі вона не змогла знайти відповіді на методологічний виклик з боку економічних та політичних теорій раціонального вибору; і, здається, наша дисципліна перебуває у повній розгубленості щодо наявності спільного теоретичного ядра, ба навіть сперечається щодо його бажаності.

Але на зламі століть прийшла криза. У соціальних науках, спершу в економіці, а згодом і в політології, відбулися фундаментальні зрушення. Неокласична економіка, теорія раціонального вибору та експериментальні дослідницькі проекти виявилися переможцями, і соціологи до сьогодні не знають, як на це реагувати. Студенти втратили інтерес до радикальних теорій. Багато хто став консерватором, стурбованим здебільшого своїм професійним призначенням та власними пенсійними фондами. Соціологічні відділення нерідко докладають чималих зусиль, аби набрати вдосталь студентів, з тим, щоб виправдати розміри факультету, і вони часто пропонують «привабливі» («sexy») курси – як правило, не надто вимогливі, – котрі стосуються питань, що мають примарне відношення до колись ключових проблем дисципліни, лише для того, щоб зарахувати достатньо студентів. Якщо порівнювати сьогодні соціологію з економікою та політичною наукою, наша дисципліна виявляє ознаки потрійної кризи: вона втратила політичний вимір (і радикальну місію); наразі вона не змогла знайти відповіді на методологічний виклик з боку економічних та політичних теорій раціонального вибору; і, здається, наша дисципліна перебуває у повній розгубленості щодо наявності спільного теоретичного ядра (тобто «великих праць», з якими має ознайомитися кожен соціолог), ба навіть сперечається щодо бажаності такого ядра.

ПОЛІТИЧНА КРИЗА

Від середини/кінця 1960-х до початку/ середини 1970-х до соціології долучилися молоді радикально налаштовані студенти і викладачі. Якщо когось цікавили радикальні реформи чи навіть революції, їх сприймали як «те, що треба зробити». Після того, як у 1976 році я отримав посаду ординарного професора соціології в Університеті Фліндерса, що в Південній Австралії, реформаторськи налаштований генеральний прокурор Пітер Данкан, попросив мене відвідати його офіс. Він нагадав мені про «революцію» у Португалії. Вона була звершена не пролетаріатом, а армією. «Що ж, чи варто очікувати, що армія Австралії стане революційною силою? Забудьте про це!» – підсумував він. «Але я відповідаю за держслужбовців. Я направлятиму їх на соціологічну спеціалізацію у Фліндерсі, і ваше завдання – зробити їх більш революційно свідомими». Так і сталося. Ми отримали втричі більше слухачів на «Вступ до соціології», ніж могли вмістити наші аудиторії, і вже після першого року багацько наших студентів були радикальними реформаторами, що вірили в краще суспільство. Проте у 1977 році Лейбористська Партія програла вибори у Південній Австралії, Пітер Данкан започаткував власну юридичну фірму, і таким чином настав кінець радикальним реформам у Південній Австралії (а разом із тим і початок кінця моєї кар’єри як «харизматичного лідера соціологів» у Фліндерсі).

Не всі викладачі соціології (навіть серед молодих) були ладні миритися з радикалізацією студентства. Навесні 1965 року я перебував у докторантурі Берклі. Там я отримав курс разом із Марті Ліпсетом, а консультував мене Натан Глейзер (яка чудова людина!), обидва були колишніми «лівими», що перетворилися на консерваторів у відповідь на радикалізацію студентства. У двох словах, з кінця 1960х до початку 1970-х факультет схилявся у бік консерватизму (або, щонайменше, вчорашні «ліваки» ставали консерваторами чи неолібералами), тоді як наші студенти були радикалами лівого ґатунку. Сильно збентеживши своїх поважних колег у Фліндерсі, я став на бік студентства, що заблокувало моє підвищення до декана чи проректора (або хоча б ефективного керівника кафедри) й примусило мене виїхати до Сполучених Штатів у 1981 році. Сьогодні маємо протилежну ситуацію: у нас і тепер доволі багато радикальних факультетів зразка 60х, але студентство більше схиляється до консерватизму, ніж самі факультети. А якщо ви консерватор, то нащо вам здалася ця соціологічна спеціалізація, адже є економіка чи політологія, орієнтована на теорію раціонального вибору? Тож наша проблема раптом стала полягати не стільки в тому, щоб знайти вдосталь місць для бажаючих навчатися соціології, скільки в тому, що нам, імовірно, не вистачатиме студентів, щоб заповнити наші лекційні аудиторії. Саме це я і називаю «політичною кризою». Вона створює подвійні негаразди: ми не здатні привабити вдосталь студентів, а соціологія все менш спроможна висувати сценарії радикальних реформ.

У нас і тепер доволі багато радикальних факультетів зразка 60-х, але студентство більше схиляється до консерватизму, ніж самі факультети. А якщо ви консерватор, то нащо вам здалася ця соціологічна спеціалізація, адже є економіка чи політологія, орієнтована на теорію раціонального вибору?

МЕТОДОЛОГІЧНА КРИЗА

Те саме стосується і «методологічної революції» у соціальних науках. Відтоді, як було вигадано поняття соціальних наук, дисципліни, що позначені у такий спосіб, намагаються виправдати свою «наукову» кваліфікацію. Огюст Конт вважав соціологію «наукою про суспільство», що досліджує соціальні феномени з такою ж строгістю, як науковці вивчають природу. Ніхто з соціальних «науковців» не зміг дотримуватися цієї настанови, а протягом кількох останніх десятиліть це напруження стало ще більш потужним. Зрештою, лише ті дисципліни заслуговують назву «науки», котрі можуть встановити «причинно-наслідкові зв’язки» між «змінними». Але чи можна робити достовірні твердження щодо «причинності», досліджуючи соціальні (або економічні) явища?

Макс Вебер вважав, що ні, чому і робив вибір на користь «інтерпретативних соціальних наук». Але нам не вдасться викинути з голови питання «причинності», в чому є і моя провина. Коли мені доводилося редагувати випускні роботи або PhD дисертації, я ніколи не вдовольнявся, якщо мій піднаглядний відповідав лише на питання «як?». Я завжди підштовхував його/ її запитувати «чому?». «Як?» – це кепське запитання, його неможливо фальсифікувати. Тому, якщо ви прагнете бути науковцем (і сформулювати ваш дослідницький проект так, щоб знати, за яких обставин ви приймете «поразку» або визнаєте, що ваша гіпотеза була хибною, – цьому я навчився в Е. О. Райта), вам доведеться мати справу з питанням «чому?».

Хитрість, однак, у тім, що ви можете перевірити причинність лише за наявності випадкового розподілу, коли ви проводите належним чином влаштований «експеримент». Але соціальні науки – особливо соціологія, хоча певною мірою також і політологія й економіка, – краще зналися на випадковій вибірці, ніж на випадковому розподілі. Наш основний дослідницький метод полягав у опитуванні, заснованому на випадкових вибірках. І ми досягли справді приголомшливих успіхів у формуванні вибірок. Якщо вибірка була достатньо випадковою, ми, наприклад, могли передбачити результати електоральних процедур для населення у кількасот мільйонів, маючи невелику вибірку (у кількасот людей). Це було величезне досягнення, що надзвичайно покращило наше знання соціальних, політичних чи економічних процесів, але ні на крок не наблизило нас до перевірки гіпотез «причинності». Гіпотезу причинності можна перевірити лише тоді, коли є можливість виокремити з населення «експериментальну групу», що піддавалася б певним впливам («лікуванню»), а всіх інших залишити у «контрольній групі», позбавленій від подібних впливів.

Зрештою, лише ті дисципліни заслуговують назву «науки», котрі можуть встановити «причинно-наслідкові зв’язки» між «змінними». Але чи можна робити достовірні твердження щодо «причинності», досліджуючи соціальні (або економічні) явища?

Опитування, на відміну від експерименту, завжди страждає «проблемою відбору». Ви ніколи не можете сказати з усією науковою строгістю, чи є результат у населення А відмінним від населення Б через те, що вихідне становище А було іншим (ми не знайомі з умовами, в яких попередньо перебуває населення А і Б), або ж через те, що воно піддавалося інакшому «лікуванню». Простий приклад: ми знаємо, що одружені люди живуть довше. Але як ми можемо сказати, чи живуть вони довше через те, що одружилися, або ж це люди, котрі мали краще здоров’я і таким чином могли сподіватися на довше життя, були більш схильними вступати у шлюб. Тільки якщо я міг би виокремити з населення віком від 14 років експериментальну групу, котра в майбутньому одружиться, і контрольну групу, котра ніколи не зможе одружитися, і перевірити стан їхнього здоров’я на N років пізніше, я міг би дати строгу наукову відповідь на питання причинності. Однак такий випадковий розподіл, звісно, неможливий.

Соціальні дослідники намагалися знайти вихід із цієї пастки. Одним із можливих рішень було почати виявляти «каузальні механізми», звідки й виводити пояснення, чому X насправді може спричиняти Y (одружені люди менше п’ють і більш регулярно харчуються, тому і живуть довше). Це шляхетне зусилля – я багато разів намагався так робити у своїх власних дослідженнях, – але не надто переконливе для «нормальних науковців». Дослідники випробовували й інші технології: панельні дослідження або біографічні інтерв’ю, все це хороші ідеї, але вони не вирішують основної проблеми (у панельних студіях через деякий час ви втрачаєте учасників, а у біографічних інтерв’ю є серйозна проблема з «пам’яттю»: люди схильні пригадувати своє життя досить вибірково).

Економісти, а частіше політичні науковці, намагаються вирішити цю проблему через лабораторні експерименти. Лабораторний експеримент із цілком підконтрольним середовищем – це чудове рішення, але дається воно непомірно дорого: за рахунок зовнішньої валідності. Лабораторні експерименти мають чудовий випадковий розподіл, але завжди програють через урізання вибірки, тож ми не знаємо, як узагальнювати висновки лабораторних експериментів, в яких зазвичай досліджуються студенти коледжів – вихідці з середнього класу. Інше «рішення» – це т. з. «польовий експеримент», де можна застосувати випадкову вибірку, але там і близько не буде випадкового розподілу. Тим не менш, економіка та політологія перебувають у русі, вони висувають логічно когерентні рішення проблеми «причинності» в той час, як соціологія займає оборонну позицію, не маючи хороших відповідей, тобто перебуває в методологічній кризі.

Лабораторний експеримент із цілком підконтрольним середовищем – це чудове рішення, але дається воно непомірно дорого: за рахунок зовнішньої валідності.

ТЕОРЕТИЧНА КРИЗА

У теоретичному плані соціологія почуває себе не краще і сповзає з пологого схилу ще з кінця 1980-х. Я однозначно не сповнений ностальгії за уніфікованою теоретичною ортодоксією імені Мертона-Парсонса. З падінням структурного функціоналізму, на мій погляд, на зміну йому прийшов оздоровчий теоретичний діалог, який здебільшого окреслений марксистсько-веберіанськими дебатами, але залишає вдосталь вільного місця для альтернативних викликів, як-то символічний інтеракціонізм або етнометодологія. Мушу зізнатися, що навіть у «старі добрі часи», в золотий вік 1960-х чи 1970-х, на соціологічних факультетах нерідко відбувалися славні баталії щодо того, яких авторів слід включити в обов’язковий курс із соціологічної теорії. Зараз ми знаходимо ще менше порозуміння, зокрема через те, що соціологія, втративши усяку надію втримати свою аудиторію, розширилася до інтердисциплінарних програм, як-от жіночі студії, афроамериканські студії, азійсько-американські студії, мексиканські студії, культурні студії і т. п.. Усе це цілком прийнятні царини для навчання та наукового дослідження, що мають посідати власне місце в університетських програмах, але включення їх до соціології розмиватиме її дисциплінарні межі.

Порівняння з економікою та подекуди з політологією є повчальним. Здається, економісти досягли значного консенсусу щодо внутрішнього складу теоретичного ядра своєї дисципліни. Майже всі економісти, котрих я знаю (й практично всі економічні факультети у Сполучених Штатах, а тим паче в Європі), мають спільне розуміння того, що студентам варто прослухати Принципи мікроекономіки та Принципи макроекономіки, аби бути спроможними засвоїти інші, більш складні курси. Все ще залишаються певні неузгодженості щодо того, що саме має викладатися протягом курсу, але навчальні плани настільки стандартизовані, що будь-який економіст із PhD цілком здатний прочитати будь-який із цих курсів без особливої підготовки.

Перш ніж я вдамся до надмірних нахвалянь економіки (чи політологічних концепцій раціонального вибору), дозвольте мені відмітити вражаюче нехтування «класичними» теоретиками в обох дисциплінах. У Єльському університеті я викладав загальнодоступний курс, котрий зазвичай обирали старшокурсники (часто економічного спрямування), про «Різновиди капіталізму», що передбачав читання деяких класиків, як-от Адам Сміт, Карл Маркс та Джон Мейнард Кейнс. На мій превеликий подив, більшість студентів економічного профілю, вже майже випускники, ніколи не читали жодного з цих текстів. Пізніше приятелі-економісти сповістили мені, що цілком можливо отримати PhD з економіки на поважних факультетах без будь-яких апеляцій до класиків. Тож, справді, в економіці існує цілком узгоджена теорія, але, ймовірно, ця узгодженість є такою переконливою через те, що студенти незнайомі з великими класичними протиріччями. Ці протиріччя можуть бути давніми, але нам ще рано про них забувати: вони можуть повертатися і навідувати дисципліну, як, безперечно, нещодавно, під час глобальної фінансової кризи нагнали нас вчення Кейнса й Маркса.

Кейнс-МарксНа противагу цьому соціологічні факультети або не можуть домовитися, яким має бути вступний курс, і пропонують замість цього ряд дисциплін за вибором із разюче відмінними теоріями та епістемологіями, або ж призначають обов’язковий курс для початківців: щось типу фруктового салату «Вступу до соціології» – мішанини привабливих тем і звичного набридливого телефонного каталогу «базових понять». Тож яка дисципліна вирішує проблему «вступного курсу» більш розумно: економіка чи соціологія? Я повернуся до цієї теми в останній частині статті, але зрозуміло, що економіка створює кращі умови, ніж соціологія, щоб існувати в якості дисципліни. Я мав розмову з керівником одного соціологічного факультету, людиною, що хотіла б бачити соціологію «нормальною наукою» і котра мріє про «Вступ до соціології», що сильно нагадував би Принципи мікроекономіки. Плюралізм – це чудово, за умови, якщо люди по різні боки барикад спроможні (і зацікавлені) розмовляти одне з одним. Але можна стверджувати, що соціологія перебуває на межі хаосу, коли канали комунікації виходять із ладу.

Кажучи ще більш занепокоєно: відколи ми втратили домовленість стосовно «класиків» у нашій царині, ми стали менш певними стосовно питань, котрі має ставити наша дисципліна. Колись соціологи мали розумний консенсус щодо проблем, що їм «належать», як-от нерівності (у владі, доходах та життєвих шансах залежно від класу, раси і ґендеру), професійні та освітні досягнення, соціальна мобільність. Сьогодні у нас є складнощі не тільки з визначенням основних дослідницьких питань, але і з тим, що економісти та (політологи), як би це нас не бентежило, відібрали у нас територію, котру ми вважали своєю. Чи не боляче нам від того, що більшість важливих книжок про соціальну нерівність протягом останнього десятиліття була написана економістами, як-от Томас Пікеті та Джозеф Стігліц? Чи справді нас залишили позаду?

Плюралізм — це чудово, за умови, якщо люди по різні боки барикад спроможні (і зацікавлені) розмовляти одне з одним. Але можна стверджувати, що соціологія перебуває на межі хаосу, коли канали комунікації виходять із ладу.

У ПОШУКАХ ВИХОДУ З КРИЗИ

Дозвольте мені завершити цю доволі песимістичну статтю переглядом чеснот та сильних сторін соціологічного підходу до соціальної реальності й застерегти моїх колег бути обережними з відтворенням нових трендів в економічній та політичній науках. Силою соціологічного підходу завжди була його рефлексивність. Перш за все, у соціології існує тривала традиція, що розпочалась із Карлом Марксом («ідеї панівного класу у кожну епоху є панівними ідеями»), була продовжена Карлом Мангаймом («думки, міркування, судження та система ідей тлумачаться в життєвих умовах тих, хто їх висловлює») і не в меншій мірі Елвіном Гоулднером («Майбутнє інтелектуалів та піднесення нового класу») – цікавитися, хто саме говорить і якою є (політична) роль соціолога. Відколи соціологи знаходять «голос для безголосих», вони знаходять і власну аудиторію. Справді, студенти змістилися у бік консерватизму (хоча протягом 2008-2009 невдоволення нерівностями глобального капіталізму до певної міри зросло, адже нас 99 відсотків). Якщо соціологія повертається до проблем більшості – класових, расових та ґендерних нерівностей, панування, бідності, пригнічення, експлуатації, упереджень, – вона знайде свою аудиторію, і добрі старі часи, коли студенти під час лекцій радше тіснилися на сходах, ніж залишали пустими свої місця, можуть повернутися. Заклик Майкла Буравого до «публічної соціології» – це обережний крок у цьому напрямі, і в порівнянні з багатьма соціологічними факультетами Берклі почуває себе досить непогано, маючи повні аудиторії та висококваліфікованих аспірантів.

Якщо соціологія хоче повернути собі свою політичну місію, їй не варто наслідувати тренди, впроваджені економічною наукою. Словами Джозефа Стігліца: «Економіка змінилася значно більше, ніж хотілося б думати економістам: із наукової дисципліни вона перетворилася на найбільшого протагоніста вільного капіталістичного ринку… А оскільки економічна наука має бути прогностичною, більшість ключових прогнозів неокласичної економіки можна лише відкинути… Якщо Сполучені Штати мають намір успішно реформувати свою економічну систему, їм варто розпочати з реформування економічної науки». Якщо Стігліц правий, то соціології не варто реформуватися на зразок неокласичної економіки, але якщо наші суспільства мають бути змінені на краще, соціологію також необхідно змінити, і вона має певною мірою повернути собі свою політичну місію, вона має відвоювати в економіки дослідження великих соціальних проблем та критичну оптику, що була такою характерною для класичної соціології Маркса і Вебера. Я означив це в одному місці – без особливого успіху серед моїх колег – «неокласичною соціологією», маючи на увазі повернення до марксистсько-веберіанської критичної макросоціології, що різко контрастує з капіталістичним протагонізмом у виконанні неокласичних економістів. Неокласичній соціології потрібно подолати упередження щодо розумних економістів і “доброчинних” соціологів, де перші займаються великими проблемами, а другі – приземленими справами.

Силою соціологічного підходу завжди була його рефлексивність. Перш за все, у соціології існує тривала традиція цікавитися, хто саме говорить і якою є (політична) роль соціолога. Відколи соціологи знаходять «голос для безголосих», вони знаходять і власну аудиторію.

Багато хто з наших колег намагається подолати методологічну кризу, перетворивши соціологію на «нормальну науку», що сильно скидалася б на економіку раціонального вибору та моделювання поведінки у політичних науках (що сильно залежать від результатів лабораторних експериментів), замість того, щоб описувати реальність із максимальноможливою ретельністю. Але, як я зазначав, лабораторні експерименти є чудовими для перевірки причинно-наслідкових гіпотез, та мають фатальну проблему зовнішньої валідності, і це одна з найглибших причин, чому так багато «наукових прогнозів» неокласичної економіки виявилися помилковими. Мій шановний колега, Жиль Сейнт-Пол із Паризької школи економіки, деякий час тому влаштував факультетський семінар у Нью-Йоркському університеті Абу-Дабі і поставив запитання: чи є економіка наукою? Він дав переконливу відповідь: як вона може бути наукою, якщо використовує низькоякісні дані та моделі, що не піддаються фальсифікації. Жиль припускав, що економіка – це «культурна діяльність», що радше оформлюється у ході дебатів, ніж висуває припущення, котрі піддаються фальсифікації.

Я зізнаюсь, що вважаю питання «чому?» більш корисним, ніж питання «як?», і не сприймаю як хороше соціологічне дослідження те, що не піддається фальсифікації. Але подібно до Вебера, що позначав об’єктивність як «об’єктивність», я схильний описувати соціальні науки як «науки». Жодна з «соціальних наук» не є наукою, якщо розуміти під наукою сукупність тверджень, де причинно-наслідкові зв’язки піддаються перевірці. Соціальна дія є «волюнтаристською»  у гобсівському або парсонівському сенсі слова, що завжди передбачає «агента», котрий може здійснити вибір (хоча б у рамках заданих обставин). Як проникливо говорив Маркс: «Люди власноруч створюють свою історію, але… за обставин… що їм даються та успадковуються ними з минулого». Люди приймають рішення, і ці рішення перебувають лише у стохастичних, а не детерміністських відношеннях із їхнім існуванням. Вебер правий, ми можемо інтерпретувати людські дії, але ми ніколи не можемо сказати, яка з цих дій є раціональною, ми не можемо передбачити, що люди можуть або робитимуть раціонально. Зважаючи на це, інтерпретативна соціологія випереджає економічну чи політичну науку, орієнтовану на концепцію раціонального вибору, і соціологи роблять помилку, намагаючись наслідувати своїх більш «наукових» колег з економіки чи політології.

Багато хто з наших колег намагається подолати методологічну кризу, перетворивши соціологію на «нормальну науку», сильно подібну економіці раціонального вибору і поведінковим моделям політичних наук (що сильно залежать від результатів лабораторних експериментів), замість того, щоб описувати реальність із максимальноможливою ретельністю.

Соціологія має іще одну перевагу над іншими «соціальними науками»: соціологи схильні до критичної рефлексії щодо даних. Нерідко це навіть більш справедливо у відношенні «якісних» дослідників, ніж «кількісних» вчених. Етнографи, що навчалися у Говарда Бекера, знають це краще: перш ніж дізнатися, які питання будуть правильними, варто «зануритися» у соціальні умови. Обережні етнографи – і, звісно, деякі спеціалісти з масових досліджень – демонструють нам, як багато зусиль треба докласти, щоб схопити соціальну реальність. Соціологія почувається краще, коли приймає власну ідентичність «науки» замість науки в прямому сенсі слова. Так, нам варто запитувати «чому?», але залишаючись скептичними щодо якості майбутніх відповідей на це запитання. У цьому сенсі для економіки й політології було б корисно повчитися у соціології стриманості.

Тож що ми маємо в підсумку?

Соціологія справді перебуває в потрійній кризі. Вона неправильно відповідає на «наукові» виклики, що надходять із неокласичної економіки та політичних теорій раціонального вибору. Вона або імітує їх, або ж рухається в напрямку «трендових» чи «привабливих» міждисциплінарних досліджень, аби просто відновити втрачену аудиторію. Натомість я пропоную повернутися до класичної традиції Маркса і Вебера, до часів, коли соціологія стикалася з великими питаннями.

Енгельс-Маркс

Неокласична економіка та політичні теорії раціонального вибору можуть претендувати на те, щоб бути наукою, але для соціології буде безглуздо намагатися стати іще однією «нормальною наукою», так само як і відмовлятися від наукової строгості, перетворившись на політично правильний наратив. Чому замість цього не звернутися до класичної традиції, коли соціологія ставила великі запитання і в своєму рефлексивному, інтерпретативному режимі створювала серйозні виклики для економіки (і політичної науки, що тоді зароджувалась)? Чому б не обрати лівоорієнтовану, критичну неокласичну соціологію?

Переклад з англійської Артемія Дейнеки

Примітки

[1] Переклад здійснено за оригінальним текстом, опублікованим на веб-сайті журналу Американської соціологічної асоціації «Contexts» (http://contexts.org/blog/the-triple-crisis-of-sociology/).

Автор: Всеукраїнський часопис "СВОЄ"

Всеукраїнський соціологічний часопис «СВОЄ» — це незалежне періодичне видання, що ставить собі за мету розширювати та доповнювати комунікацію всередині української соціологічної спільноти альтернативними пошуками та обговоренням актуальних проблем у контексті існуючих суспільних викликів. Часопис готується зусиллями ініціативної групи молодих соціологів і працює на некомерційних засадах, виходячи чотири рази на рік у електронному та друкованому вигляді.

1 thought on “Іван Селені: Потрійна криза соціології”

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s