Жага відчуження: до критичної поетики соціології

Цей прекрасний порив таїть небезпеку, яка для науковців, що звикли вірити в осібний шлях того, чим займаються, непомітна. Так ніби для них немає ризику служити тираніям, подібно поетам, чи помилятися у виборі суспільно-політичних орієнтирів.

Advertisements

кафка 1

Ми настільки звикли співчувати людям, які змушені займатися тим, що їм відразливе, що вже й не помічаємо жаху, котрий нерідко прихований за щирою пристрастю до роботи близької та відповідної. Самоосмислення соціології здійснюється через різні форми аналізу власних категорій, понять, метафор, концепцій, засновків; через соціальну критику та епістемологію, соціологію соціології, історичну реконструкцію. Ті різні форми аналізу традиційно відштовхувалися від різних вимірів і підстав соціологічного мислення: академічної системи, в якій існує наука, понятійної логіки, в якій існує мова цієї науки, інтелектуальних традицій, у яких реалізується звичка бути науковцем. Сегментація рефлексивності врешті призвела до витіснення на рівень другорядного важливого засновку, а саме: соціологія є метамовою, а соціологічні компетенції є вмінням цієї мовою послуговуватися в най- ширшому сенсі.

Послуговування мовою є вмінням продукувати такі тексти, які б не дискваліфікувалися з соціологічного дискурсу, байдуже, це студентська робота, докторська дисертація чи наукова стаття. Так чи інакше, ідеться про тексти, а всюди, де йдеться про тексти, має ітися про жанри, стилі й атрибуцію. Як певне твердження набуває статусу «соціологічного», а висновок – статусу «простого висловлювання», котре апелює до інституційного авторитету, перед яким мусять схилятися профани? Естетизації епістемологічного аналізу можна закидати піддатливість постмодерністській моді, що, без сумніву, резону не позбавлене, якби не одна важлива деталь: якщо соціологічні тексти передбачають жанри, стилі та дисциплінарну атрибуцію, то рефлексивний самоаналіз соціології через ці тексти може бути не суто епістемологіч- ним, історико-критичним чи тавтологічним, але й поетичним. Можемо говорити про поетику соціології як форму її критичного самоосмислення, поетику, яка синтезує в собі розгляд вищеозначених вимірів, у якій сплелися епістемологічні орієнтири науки, її історія та її внутрішня логіка.

Останнім часом, у 2000-і роки, кількість статей, які б я дозволив собі зарахувати до критичної поетики соціології, різко зросла. І всі вони є спробою говорити про тексти соціологів, оминаючи закони наукового жанру. У статті Остіна Гаррінґтона «Роберт Музіль та класична соціологія» (2002) вихідною методологічною підставою виступає твердження, що соціологія та література не взаємовиключні, а взаємодоповнюючі дискурсивні форми. Відштовхуючись від цього, автор пропонує аналіз Музілевої епопеї «Людина без властивостей» у контексті Відня fin de siècle та тих зсувів, які припадають на вказану й наступні за нею епохи, що цілком вкладається в традиційну (щонайменше від Т. Адорно з його аналізом творів Франца Кафки та Поля Валері, В. Беньяміна з аналізом Ш. Бодлера, П. Бурдьо з аналізом Г. Флобера чи Д. Лукача – з аналізом Томаса Манна) практику, вживану соціологами та соціальними дослідниками культури. Продуктивною є й інша ідея – «прочитання соціологи як літератури» [1].

Якщо соціологічні тексти передбачають жанри, стилі та дисциплінарну атрибуцію, то рефлексивний самоаналіз соціології через ці тексти може бути не суто епістемологіч- ним, історико-критичним чи тавтологічним, але й поетичним.

Маттіас Бенцер у статті «Смертоносний визиск довжиною в життя: Адорно, драматургія Беккета, соціологія» (2012), зокрема, розглядає перетин літературної критики та соціологічного теоретизування у працях франкфуртця, а також вплив літературної критики як практики на його власні методологічні орієнтири[2]. Аарон Панофські[3] реконструює аналогії між авангардизмом М. Дюшана та класичною соціологією знання, виходячи з загального інтелектуального контексту початку ХХ ст. та певної спільної модерністської епістемологічної настанови, яка впливала і на соціальну науку, і на мистецтво. На відміну від Панофські, Дуглас Літовіц у статті «Макс Вебер та Франц Кафка: спільне бачення модерного права» (2011) концентрується на прямих впливах. Текстуальний аналіз дає йому підстави стверджувати, що новели Ф. Кафки значною мірою були художньою ілюстрацією до концепції модерного права М. Вебера. З цією концепцією Кафку ознайомив його викладач та брат Вебера – Альфред, який і сам написав статтю «Службовець» в натхненні Максовою концепцією раціоналізації[4].

Закорінений в логіці парадокс є здебільшого художнім прийомом. Цікаву спробу тлумачення Веберівської концепції не через усталену термінологію (соціальної дії, раціоналізації чи розчаклування), а через метафору парадокса здійснюють австралійські дослідники Майкл Симондс та Джейсон Падсі у статті «Концепт парадокса у працях Макса Вебера» (2008). За допомогою цієї метафори варто пояснювати і наріжні місця теорії, і онтологічні процеси – неочікувані наслідки соціальних дій. Як наголошують дослідники, М. Вебер послідовно застосовував концепт парадокса і в емпіричних студіях[5].

З цією концепцією Кафку ознайомив його викладач та брат Вебера – Альфред, який і сам написав статтю «Службовець» в натхненні Максовою концепцією раціоналізації.

Шляхи взаємного проникнення культурних феноменів вже ставали об’єктом вивчення, коли йшлося про музику і метафізику чи живопис і теологію. Так, іс- торіософ Віктор Петров (В. Домонтович) вбачав зв’язок між занепадом живопису в Німеччині XVI ст. та оформленням і систематизацією лютеранської догматики або ж наголошував, що картини П. Пікассо та теорія Макса Планка репрезентують тенденції однієї доби[6]. Епоху, стверджував він, слід розглядати в цілості. Проте наука та ненаукові форми пізнання були надійно розмежовані академічним здоровим глуздом. Зрозуміти, як, скажімо, концепція того ж таки М. Вебера в інтелектуальному відношенні прийшла до самозаперечення, можна з принципу аналогії – принципу, який був ключовим для соціологічного мислення ХІХ ст. і відгомін якого досі є вагомою складовою соціологічного пізнання. Відповідно до нього, термінологічно означений об’єкт може редукуватися як до статистичної моделі, так і до тексту, одержаного в ході наративного інтерв’ю.

На що претендує соціологічне теоретизування і які його межі? Спробуємо відповісти на це питання не епістемологічно, не тавтологічно, не історико-критично, а жанрово і стилістично. Розмова про поетику вимагає зміни підходу до джерел самого соціологічного знання. Отже, замість говорити про соціологію як просвітницький проект і раціоналістичну програму, звернімося до важливих, проте наразі маргіналізованих її інтелектуальних джерел. Якщо з позицій епістемології соціологія має розглядатися як продовження Просвітництва, то з позицій критичної поетики – як реакція на нього.

Найбільш яскраво соціально-філософські програми раціоналістичного Просвітництва, мабуть, втілилися у працях шотландських моралістів та англійських утилітаристів (А. Сміта, Т. Ріда, Дж. Бентама тощо). Ці праці заклали метапідстави економічного теоретизування, котре проіснувало від ХІХ ст., тобто від дисциплінарних зачинів соціології, до амбітної програми Дж. Коулмена та аж до сьогодення, здійснюючи інтервенцію в соціологію здебільшого у вигляді теорії раціонального вибору. А також концепції суспільного договору у найрізноманітніших формах і з різними ідеологічними проявами.

Якщо з позицій епістемології соціологія має розглядатися як продовження Просвітництва, то з позицій критичної поетики – як реакція на нього.

Позірний раціоналізм соціології завдячує дещо короткозорому прочитанню позитивістської програми О. Конта й усіх його правонаступників і критиків, і тут варто згадати тезу Ларса Удена про те, що «коріння соціології значною мірою в Романтизмі, і більшість ранніх соціологів критично ставилася до теорії суспільного договору, утилітаризму й економічної теорії». Л. Уден підсумовує, що соціологія була, подібно до Романтизму, не продовженням, а реакцією на класичний просвітницький раціоналізм. Звісно, ця базова модель мислення не була абсолютно всеохопною і лишала місце соціальним мислителям: строгим індивідуалістам та утилітаристам на кшталт Герберта Спенсера або ж «двозначним», на зразок Вільфредо Парето. Останній, за влучним спостереженням Пола Самуельсона, був переконаний, що раціональні дії розглядає економіка, а соціологія якраз займається ір- раціональними[7].

Метафора розчаклування світу з концепції раціоналізації М. Вебера відіграла в історії соціології парадоксальну роль, непомітно зачаклувавши самі джерела соціологічного мислення. Джерела, які з плином часу – обрамленого становленнями кафедр, парадигм і спеціалізацій, ротацією академічних лідерів і змінами поколінь дослідників – зазнали трансформації власного призначення з дискусійного на нормативне, припинивши бути чинником творення текстів, ставши критерієм їхнього відтворення. Упокорення академічній доксі в інститу ційному сенсі, не дискваліфікує соціологію як об’єкт аналізу з меж критичної поетики, позаяк поезія теж мала періоди упокорення традиції, схоластику й класицизм. І ці періоди, з точки зору тривалості, суттєво переважали над тими, які оголошували індивідуальну творчість абсолютно вільною й визначальною. У даному разі йдеться не про дискусію про першість курки чи яйця, індивідуальної дії чи соціальної структури, а лише про те, що батьки-засновники соціології, не обмежені формальними академічними рамками, навіть вірячи у цілковито визначальну роль суспільного цілого (як у випадку того ж О. Конта), мали широкий простір для інтелектуального маневру в конструюванні основ для майбутніх традицій, заручниками яких ми лишаємося досі.

Звісно, справа не лише в О. Конті чи М. Вебері. Е. Р. Курціус ретельно реконструює логіку та стиль, скажімо, «Про дух законів» Ш. Л. Монтеск’є, починаючи своє дослідження із взятого просвітником до цього трактату епіграфа з Овідія. Е. Р. Курціус, на відміну від істориків соціології чи соціальної філософії, аналізує саме стиль, завдяки чому демонструє, що Ш. Л. Монтеск’є прагнув наблизитися до стилю античної епіки, здійснюючи делікатні “imitatio” з Верґілія, і розглядав свій твір, породжений «розумом», саме як літературний[8].

Чи можна збагнути принаду писань К. Маркса, оминаючи розгляд його публі цистичного стилю?! Чи можна простежити відгомін ідей згаданого Ш. Л. Монтеск’є в колах просвітників, не враховуючи формальне резонування цих ідей зі знанням античних класиків, конче необхідним для кожної освіченої особи того часу?! Чи можна дослідити вплив праць М. Драгоманова на народників поза його літературними вправами?! Якщо політик задля переконливості підвищує голос, то теоретик – шліфує текст. На початку ХХ ст., у добу штучного стримування академічної інституціоналі- зації соціології в Україні, І. Франко писав про соціальне-наукове «публіцистичне теоретизування»[9], що існувало здебільшого в суспільно-політичних часописах. Хіба тоді, коли йшлося про аргументованість викладу, не йшлося про вимоги стилю?! Коли чи не найдосвідченішим соціальним науковцем ставав найбільш вправний письменник?! За влучним прикладом Е. Р. Курціуса: якби були втрачені діалоги Платона, їхній зміст не міг би бути реконструйований за еллінською пластикою, так само, втративши всі класичні соціологічні тексти, ми б не змогли реконструювати соціологічні концепції й тлумачення зі статистичних таблиць. Які б не були емпіричні підстави науки, здатність переконувати своїми аргументами пов’язана з текстами, що вкотре повертає нас до  концептуалізації як форми літературної практики. Таким чином, аби «студіювати» соціологію, варто «прочитати» її.

Якщо політик задля переконливості підвищує голос, то теоретик – шліфує текст.

Ще перед появою терміну «соціологія» існувала низка текстів, здебільшого прозових (від діалогів Платона до есеїстки Монтеск’є), котрі дослідники зараховують до соціально-теоретичної традиції, з якої, в тому числі, живилася соціологія. Проте це не означає, буцімто наративна модель соціології базується виключно на прозовій компоненті і повністю ігнорує закономірності поетичної архітектоніки тексту. Вище вже згадувалося про значення класичного поетичного “imitatio” як засобу у просвітницькій прозі Монтеск’є.

кафка 2

Якби були втрачені діалоги Платона, їхній зміст не міг би бути реконструйований за еллінською пластикою, так само, втративши всі класичні соціологічні тексти, ми б не змогли реконструювати соціологічні концепції й тлумачення зі статистичних таблиць.

У добу бароко поезія була наслідком суворої науки, дисциплінуючи насолоду й майже цілком виключаючи емотивну складову. Бароко – не єдина епоха, що дисциплінувала поезію засобами поетики. Стефан Яворський на межі XVII-XVIII ст. вимагав, аби поетичний твір був узгоджений із засадами логіки, а ХІІ ст. у романському світі поезія цілком ототожнювалася з мудрістю, була проміжною ланкою між «doctrina sacra» (сучасна «теологія») та різними галузями філософії. Уявлення про суворо раціональну й емпіричну науку та винесену за її межі емотивну літературу (зокрема, поезію), звісно, історичне. І якщо ми погоджуємося, що сучасна доба, як і дві попередні, дотримується цього чіткого розмежування, то цілком закономірно можна припускати, що якась доба, його не знаючи, лишила певні приховані традиції творення й відтворення текстів, які були властиві її синкретизму.

Які б не були емпіричні підстави науки, здатність переконувати своїми аргументами пов’язана з текстами, що вкотре повертає нас до  концептуалізації як форми літературної практики. Таким чином, аби «студіювати» соціологію, варто «прочитати» її.

Топос мудрості успадкований новочасною наукою з манускриптів ранньомодерних книгозбірень. І він не емпіричний – він класичний, почерпнутий із текстів. Епістемологічний зсув, як відомо, полягав у тому, що уявлення про поета, котрий осягає Божественне творіння, замінюється уявленням про науковця, котрий осягає людське творіння (а сьогодні – ще й форми «нелюдського»). Вихідна гіпотеза Бога була замінена гіпотезами певних латентних, але поцейбічних у проявах каузальних чинників. Це змусило переглянути способи отримання знань, проте в способі їх теоретичного обґрунтування лишила чимало від старої докси. Сьогодні виявляти цю абсолютизацію та боротися з нею складніше через те, що, попри загальне тяжіння до міждисциплінарності, у галузі наук все ще дуже виразною зостається спеціалізація. Тож може сформуватися хибне враження, наче наука повністю погодилася на суто технологічну функцію і більше не говорить великими проектами й загальними теоріями. Річ у тім, що саме в цій «технологічності» вона зберігає претензію на особливий статус, який із піною на вустах захищає.

Окрім того, можна спостерігати інший відповідний прояв – увагу до метафоричного там, де воно нерідко заступає однозначну чіткість понять. І ця традиція досить давня у соціології; її зовсім не варто зводити до постмодерністської деконструкції науки останніх трьох десятиліть. її так само можна вести від критичної теорії – «Нега­тивної діалектики» Т. Адорно чи ще далі – від публіцистичної складової теоретич­ної нарації класичної доби ХІХ ст.. Чимало таких понятійних метафор, від «соціального капіталу» до «синіх комірців», спокійно уживаються у соціологічній мові, нерідко не маючи під собою логічно узгодженого концептуального підґрунтя на мета-теоретичному рівні й піддаючись концептуалізації тільки в межах конкретного фундамен­тального дослідження.

Тобто текстова культура, в тому числі жанрово – поезія, піддавалася загальним закономірностям розвитку гуманітарної культури в різні її періоди, і те жанрове розмежування між наукою та літературою, яке багатьом видається стіною, при більш ретельному огляді може виявитися лишень марлевою ширмою.

Урешті, ніби імітуючи старіші періоди, поезія у ХХ ст. змогла стати раціоналістичною[10], так само, як наука в певних ідеологічних баталіях і навіть серед респектабельної «експертної» публіки лишилася емоційною. Але це нова, своєрідна емоційність. Вона закидає простому здоровому глузду, який, за саркастичним зауваженням І. Франка, ані простий (бо обтяжений досвідом поколінь перед ним), ані здоровий (бо серед тих, хто його творив, було немало «хворих»), неспроможність реалізувати раціональну політику. Або впадає в іншу крайність, закидаючи брак гуманізму тим, хто приймає владні рішення.

Те жанрове розмежування між наукою та літературою, яке багатьом видається стіною, при більш ретельному огляді може виявитися лишень марлевою ширмою.

Експертне ярмо, накинене науці замість відверто ідеологічного, живить цю нову форму емоційного світосприйняття, обрамлену науковою термінологією та громіздкими графіками. У виголошеній 1976 р. доповіді «Фах поета» Е. Канетті наводить слова невідомого автора: «Якби я був справжнім поетом, мені, мабуть, удалося б відвернути війну»[11]. Поетом може бути той, хто наділений почуттям відповідальності. Це наївна, але, хай там як, приваблива думка.

Чимало з тих, хто в пориві академічного аскетизму вбрався у викладацьку чи дослідницьку рясу, увірував у можливість відвернути війну чи залагодити її наслідки, врятувати та радикально змінити. Цей прекрасний порив таїть небезпеку, яка для науковців, що звикли вірити в осібний шлях того, чим займаються, непомітна. Так ніби для них немає ризику служити тираніям, подібно поетам, чи помилятися у виборі суспільно-політичних орієнтирів. Наука нерідко аргументована, зараз уже респектабельна, а часом навіть приваблива; але це всього тільки наука. У соціології також діють мода, авторитет і традиція, врешті, звичка. І так само, як мистецтву, соціології потрібна переоцінка власної значущості. Колись поети вірили, що здатні змінити світ, та для того, аби він справді став кращим, відмовилися від цієї віри. Тепер соціологи, що вірять у науку, здатну змінити світ, мусять зробити те саме.

Володимир Шелухін

Примітки

[1] Harringt on A. Robert Musil and Classical Sociology // Journal of Classical Sociology. Vol. 2 (1), 2002. -p.p. 60, 61.

[2]   Benzer M. Lifelong death penalty: Adorno, Beckett’s drama, sociology // Journal of Classical Sociology. Vol. 12 (1), 2012. – p. 94-121. Назву статті теж можна перекласти як «Довічна смертна кара».

[3]  Panofsky A. From Epistemology to the Avant-garde Marcel Duchamp and the Sociology of Knowledge in Resonance // Theory, Culture & Society, Vol. 20 (1), 2003. -p. 61-92.

[4]  Litowitz D. Max Weber and Franz Kafka: A Shared Vision of Modern Law // Law, Culture and the Humanities. Vol. 7, 2011. – p. p. 48-52. Шведська історик ідей Карін Юханнісон у своїй книзі «Меланхолійні кімнати» робить Ф. Кафку та М. Вебера персонажами історії меланхолії та досліджує роль меланхолії у модерністській культурі.

[5] Symonds M., Pudsey J. The Concept of Paradox’ in the Work of Max Weber // Sociology. Vol. 42 (2), 2008. -p. 236.

[6] Петров В. Сучасний образ світу: криза клясичноїфізики // Петров В. Розвідки у 3 томах. – Т. 2. – К.: Темпора, 2013. – С. 958.

[7]  Udehn L. Methodological Individualism: Background, History and Meaning. – London, New York. – Routledge. – p.p. 290-291.

[8]  Курціус Е. Р. Монтеск’є, Овідій та Верґілій // Курціус Е. Р. Європейська література та латинське Середньовіччя / пер. з нім. А. Онишка. – Львів: Літопис, 2007. – С. 655-657.

[9] Йдеться про статтю «Поза межами можливого»(1900).

[10] Про це див, наприклад, Петров В. Засади поетики (від “Ars poetica ” Є. Маланюка до “Ars poetica” доби розкладеного атому) // Петров В. Розвідки у 3-х томах. – К.: Темпора, 2013. – Т. 2. – С. 894-911.

[11]Цит. за Затонський Д.«Еліас Канетті, автор «Засліплення»» // Канетті Е. Засліплення / пер. з нім. О. Логви- ненка. – К.: Юніверс, 2003. – С. 10.

 

Автор: Всеукраїнський часопис "СВОЄ"

Всеукраїнський соціологічний часопис «СВОЄ» — це незалежне періодичне видання, що ставить собі за мету розширювати та доповнювати комунікацію всередині української соціологічної спільноти альтернативними пошуками та обговоренням актуальних проблем у контексті існуючих суспільних викликів. Часопис готується зусиллями ініціативної групи молодих соціологів і працює на некомерційних засадах, виходячи чотири рази на рік у електронному та друкованому вигляді.

1 thought on “Жага відчуження: до критичної поетики соціології”

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s