Фрілансер

Тепер роботу має бути виконано на наступний день. «І вас зі святами…» — похмуро подумав Валентин. Він люто ненавидів такі моменти, але мало не кожен замовник переносив дату, деякі навіть по кілька разів. На щастя, цього разу завдання було практично завершене: програма для читання розуму уже була налаштована, лишилося тільки дістатися до того професора та викрасти його думки.

На звичне питання про роботу Валентину завжди вдавалося відповісти словом «фрілансер». Для тих, хто після цього слова ще й цікавився деталями, доводилося додавати, що це робота позаштатним журналістом в газеті. Насправді в газеті він ніколи не працював. Не розказувати ж, справді, що працюєш крадієм. Це, по-перше, непристойно, а по-друге, одразу налаштовує співрозмовника на щось негативне. Тим більше, що про його роботу не було відомо нікому в світі, — ну, крім замовника та шефа-координато- ра. Навіть у словнику не було слова для цієї професії, тому доводилось користуватися терміном «викрадач думок».

На годиннику була сьома година — якраз час виходити, щоб перестріти професора. Валентин швидко допив каву, трохи обпікши язика, і почав збиратися. Оскільки плани було раптово змінено, йому довелося витратити ще трохи часу на пошуки інструментів. «Ноутбук, антена, жучок, дешифрувальник… а точно, ключі!» Перевіривши все і поклавши речі в невеликий похідний рюкзак, він вибіг із квартири і поспішив до будівлі Інституту.

На вулиці було на дивовижу вітряно, через що перехожі куталися в куртки і усіляко намагалися не затриматися на вулиці без потреби. Тим не менш, прямо біля будівлі Інституту можна було побачити групки студентів, що очікували на своїх однокурсників. Серед них Валентин цілком міг зійти за студента магістратури. Його пробрав холод. «Я знаю що забув вдома. шарф! Хоч би професор швидше прийшов».

Цього разу ціль була трохи специфічною, на відміну від минулих замовлень. Якщо раніше доводилось красти думки у більш- менш відомих письменників, то тут у нас був практично не розкритий талант. Про творчу діяльність професора Борисенка навряд чи знали навіть його студенти. Та і кому може спасти на думку, що професор кафедри опору матеріалів може займатися хоч якоюсь письменницькою діяльністю, крім писання наукових статей. У досьє, яке Валентин нещодавно позичив у деканаті, було сказано, що практично все своє життя професор провів у Інституті, — спочатку як студент, а потім і як викладач. Стаж роботи у нього був близько тридцяти дев’яти років, і вже цієї осені деканат готував невеличкий банкет у зв’язку з ювілеєм. Схоже, він і справді все життя тільки те й робив, що або сам вивчав математичні, фізичні та хімічні науки, або викладав їх студентам.

Тим не менш, на деяких сайтах в Інтернеті він був відомий своєю письменницькою діяльністю. Він писав з неймовірною швидкістю, публікуючи нові оповідання щотижня, і в нього вже почали з’являтися шанувальники. Замовником виступила невелика компанія, яка після прочитання деяких оповідань зацікавилася його творчістю. І вже завтра вся його творчість буде у них на комп’ютері у зручному для редагування текстовому форматі.

Очікування на професора загрожувало затягнутися.

Валентину було двадцять три, і скільки він себе пам’ятав, ніколи не вирізнявся великими здібностями фантазувати чи вигадувати щось нове. Все життя він був прагматиком. У шкільні роки надзвичайно добре вмів рахувати та логічно мислити і був найуспішнішим учнем у класі. Трохи складніше йому давалося малювання й твори. Якось у сьомому класі додому задали написати оповідання на тему своєї подорожі. У Валентиновому творі вчителька відмітила «твердий та серйозний стиль, але недостатній творчий рівень». Тоді він намагався покращити те оповідання і мучився над ним кілька тижнів. Тим не менш, від початкового варіанту він відійшов недалеко. «У тебе логічний розум, — сказав якось тато після того, як Валентин уже повністю зневірився в собі. — Не думай, що це не погано: адже ти вмієш рахувати та логічно мислити набагато краще, ніж інші. А це надзвичайно важливо в житті».

Якщо вірити досьє, у професора також логічний склад розуму, але йому вдалося ж написати стільки оповідань! Можливо, талант письменника у нього був усе життя, але був схований, а може, навіть пригнічений чимось, і тільки тепер почав проявлятися.

Нарешті із дверей Інституту вийшов професор Борисенко. Він був невисокий, трохи повний, але не товстий, із втомленим обличчям, одягнений у чорне пальто та потерту хутряну шапку. Швидким кроком він попрямував до зупинки. Валентин вирушив за ним, намагаючись не привертати зайвої уваги.

На годиннику була восьма вечора. Професор поїхав на своїй маршрутці, а його переслідувач вирішив дочекатися наступної, щоб точно залишитися непомітним. Через десять хвилин він уже пошкодував про таку необдуману дію, бо вітер почав сильніше задувати у пальто. «Ну де ж ця клята маршрутка?» На щастя, через кілька хвилин він уже їхав по маршруту професора. Тепер лишилося тільки дістатися туди і запустити програму. «Пошвидше б», — з надією думав Валентин, хоча точно знав, що їхати щонайменше годину, бо професор живе майже на окраїні міста. За вікном мирно проносилися міські пейзажі, люди поспішали кудись у своїх справах, невсипний потік машин, реклама, реклама, СТОП!

Одна з афіш особливо привертала увагу. «Читайте новий роман культового письменника. Книга, що змінить ваше життя» — і яскравими великими літерами назва. Так, помилки бути не могло, навіть назва лишилася та сама! Це було друге замовлення Валентина, і, якщо судити з афіші, йому сильно не доплатили. Ідею викрали в одного опублікованого, але зовсім мало відомого автора, коли той ще навіть не почав роман. Валентин не особливо вчитувався в ідею, яку «скачав» із голови письменника, але, здається, там щось було про дівчину, яку закрили в психлікарні. Коротше кажучи, висока філософія.

Нарешті маршрутка прибула до останньої зупинки. Дорогою до квартири профе- сора-письменника Валентин зайшов до кафе й випив кави. Це трохи допомогло зігрітися. Тоді він зайшов до будинку, де мешкав пан Борисенко. Двері його квартири були на останньому поверсі, тому, встановивши на них жучок, Валентин з комфортом зміг розміститися на майданчику вище.

Було пів на десяту вечора. Професор полюбляв писати зранку, годині о п’ятій, тому зараз уже йшов спати. Через мікрофон у жучку Валентин чув мирне сопіння світила науки. «Чудово. Ще півгодинки, і почну. Як же добре, що він рано лягає!» З минулим замовленням було складніше: той починав творити з ночі — і майже до ранку. Шеф ще й образився, коли його працівник попросив підвищити плату.

Коли обіцяні півгодини спливли, Валентин підключив дешифратор і запустив програму. Оскільки зараз професор живе один, то скачати думки саме з його голови не становило проблему. Через жучок думки переходили до дешифратора, звідти у програму — і одразу у спеціально створену на робочому столі папку «професор Борисенко».

Комп’ютер показував, що письменник спить, він спокійний та бачить сни. У папці Валентин знайшов ідеї щодо нового роману, і їх було багато. «Що ж, буде нагода попросити подвійну платню». Також знайшлася думка про те, що професор нещодавно почав писати твір. «Лишилось ще трішечки… І… Готово!»

Коли Валентин прийшов додому, він таки прочитав, яку саме ідею вкрав. Професор вирішив описати все своє життя, але наче «збоку». Начебто нічого оригінального, проста автобіографія, але як це написано! Навіть у його думках усе було яскраво змальовано — і не повіриш, що це вигадала людина із технічним мисленням. Напевно, це був головний твір його життя. Кілька хвилин Валентин вагався і від невпевненості закусив губу. Усе-таки це був великий труд людини. «Та. Він би все одно його ніколи не опублікував, і світ втратив би такий шедевр!» — нарешті зробив висновок Валентин і відправив усі файли шефові.

За романом професора невдовзі зняли фільм — як виявилося, десь за кордоном. Шеф ніколи не розказував, де знаходить клієнтів, тому сюрпризом це не стало. Звісно, те, що картину зроблено за чиїмось романом, не було вказано, адже роман так і не було опубліковано. Всі права на ідею та персонажів належали іноземній кінокомпанії. Кілька місяців потому вони випустили у продаж новелізацію фільму — той самий роман. Він одразу став бестселером і, за словами ЗМІ, «зміг стати прекрасним доповненням до фільму». За ідею Валентин, як і хотів, отримав подвійну платню — а добитися цього зовсім не просто.

Одного разу навесні, проходячи повз Інститут, Валентин бачив професора. Тоді він здавався помолоділим та свіжим, наче ось-ось створить щось найбільше в житті. Він весело йшов зранку на лекції, посміхаючись студентам, які не забували з ним привітатися. Проходячи повз кафе, він на секунду зустрівся поглядом із Валентином. В очах професора Борисенка яскравим, теплим полум’ям сяяла надія. Коли він пройшов, Валентин підняв очі. «Та ні. Він точно не опублікував би» — подумав він і повернувся до налаштування програми читання думок.

Тарас Ковтун