Без назви і замість питання

“Я зникну без зойку як рози в вікні
я зникну без знаку в блакитному сні
а згодом воскресну в вертепах не раз
між галасу крику незв’язаних фраз”

Михайль Семенко («У білому савані»)

shelukhin

Після першого прочитання цих рядків Семенкової містерії, не міг припустити, що колись вони асоціюватимуться в мене з соціологією. Але це, так би мовити, емотивний, навіть поетичний вимір сприйняття, попри те, що останніми десятиліттям про соціологію намагаються говорити “соціологічно”, в зв’язку з інститутами та практиками. І приводів для цього знаходять особливо багато (раніше вони були лише для того, аби говорити соціологічно про соціальне). Соціологія – це також практика й сфера, яка настільки претендує на автономію, наскільки може претендувати на ефективність. Але автономія – це не ексклюзія, коли суб’єкта ні в що не ставлять. Чомусь здається при деякому розгляді, що соціологічна автономія в Україні носить саме ексклюзійні риси: владні структури, представники яких ніби щиро повірили в тезу П. Бурдьє, що “громадської думки” не існує, спекулюють соціологією, сама громадськість ( як не парадоксально, включаючи соціологічну спільноту) відтворює масу стереотипів про цю науку та форму діяльності. Доки академічна спільнота впадає в схоластичні поділи, часто награні штучно (через ВАК, міждисциплінарні розмежування, УДК) стверджуючи власну сферу, на яку ніхто й ніщо не може претендувати, і, що має конкретні наслідки для теорії, яка нібито претендує на власну особливість і специфічність. Це не незалежність – це ізоляціонізм. В якійсь мірі, також “виклик часу”, коли розчаклування світу деформувало наше уявлення про нього й ускладнило його пояснюваність, підштовхнуло до прагнення закритися чи втекти (байдуже куди – в емпірію, теорію чи закордон). Теорія стала перед проблемою “як задавати питання”, емпірія – небажанням їх задавати, лише відповідати на запити, а молоді фахівці – чим їм займатися.

Проблема, незнання, виклик – такими є атрибути суб’єкта, який аналізує реальність, бачить світ. Якоюсь мірою можна прийти до першого парадоксу – соціологія в поясненні соціального нас нікуди не веде. Вона вказує на наявне, хай навіть воно – неочікуване. І то часто – post factum. У ті нечисельні випадки, коли ситуація не детермінується ґрантом чи замовленням, у час, коли “без року соціолог” задається питанням про ксенофобію, нерівність життєвих шансів чи організаційне функціонування бюрократії, – воно не турбує ні ксенофобів, ні “вершки суспільства”, ні тим паче бюрократів (останнє – зазвичай у наших умовах, але не завжди). Соціологія як інституційне утворення є деякою автономною сферою із внутрішньою логікою функціонування, яка також потребує чогось на кшталт ініціації – ти приймаєш правила гри і граєш як прийнято в академічній спільноті, у фірмі чи партійній соціологічній лабораторії. Проте множинність соціального вказує на наявність інших логік.

Задайтеся питанням: “Яким шляхом Ви йшли, перш, ніж Ваш шлях співпав із соціологією?” – так, воно складне, особливо, коли людина мусить робити вибір у 16-17 років. Є небезпека, що це квазівибір. Таке буває. Але з часом розгортається інший його вимір – етичний. Зазвичай про це не дуже прийнято говорити, якщо він не має наслідків, що можуть довести до суду, проте саме цей вимір переформульовує питання. А саме: “Куди нас ведуть соціологи?”. “Куди прямують ті, хто стають соціологами?”.

Ніклас Луман цілком правий, коли прагне елімінувати етичну настанову із соціології, але окрім соціології є ще соціологи, тому я говорю не за всю науку і не за її теоретико-методологічний вимір, а про людей які творять її на рівні персональної репрезентації. Мораль і Наука – різні типи колективної свідомості, але соціолог як людина – завжди на перетині різних типів.

Соціологія, скажімо, вивчає соціальні структури, а окремі соціологи їм протистоять, іншим структурам – сприяють, уникають ще інших і долучаються до творення зовсім інакших. І завжди знайдуться соціологи, стратегія дій яких протилежна попереднім. Тоді (тут) виникає та точка, де в соціології завершується соціологія та починаються відносини між соціологами. І, що важливо, – не завжди “починаються” соціологи, затиснуті інституційними рамками, переходячи з групи до групи, від кафедри до кафедри, зрештою – до іншої професії. Та не про це мова, ситуація дедалі ускладнюється, якщо до цих “відносин серед соціологів”, долучаються міністри, що розмахують липовими рейтингами, економісти – яким до рейтингів байдуже, топ-менеджери крупних корпорацій, яким потрібні надійні рейтинги, etc..

Існує дилема, свого часу відчута Б. Кістяківським: суспільство не дане, воно – задане. Можливі різні точки опори: соціологія претендує на бачення даності, соціологам же суспільство задане, як і всім іншим. Ось по-соціологічному перетравлена кантівська антиномія, межу, яку не здолати, але відносно якої можна спробувати визначитися. Соціологія ще мусить відрефлексувати одну свою особливість, що виходить за межі теорії в простір ціннісного вибору. А саме: колись (майже анекдот) соціологія асоціювалася із соціалізмом, і мусила заплатити за своє академічне визнання відмовою від крайнього ангажування. Це не вилучило ідеологію із соціологічної науки, але змусило ідеології в ній конкурувати. Ми частіше покладаємося на обставини, ніж на історію, а вона підказує – імператив моралі може стати реальним механізмом соціальної взаємодії (як, наприклад, принцип “ненасилля”). Тому абсолютизація аналітичного розрізнення етики та науки, що розглядається як онтологічний факт, на гносеологічному рівні – лише відчужує науку від реальності, яку та претендує вивчати. Я не прихильник перетворення соціології на розділ політичної боротьби, але мораль – це категорія соціологів, а не соціології. Треба вміти розрізняти, а не відчужувати, особливо ставлячи питання, одному з яких присвячений наш нинішній випуск. Завершу іншим поетичним пасажем Юрія Клена: “Піти, піти, без цілі, без мети”, – писав він про Сковороду. Тонкий неокласицист якось безсистемно сприймав філософію, але та може пробачити до себе таке ставлення. Якщо ж переформулювати цю констатацію відносно соціології, може стати навіть моторошно.

Не беруся дати відповідь на питання: “Куди нас веде соціологія?” Цього вона сама не знає. Швидше, я хотів спровокувати появу іншого питання: “Куди хоче йти конкретний соціолог?”

Мир Вам у дорозі!

 Володимир Шелухін

Advertisements

Автор: Всеукраїнський часопис "СВОЄ"

Всеукраїнський соціологічний часопис «СВОЄ» — це незалежне періодичне видання, що ставить собі за мету розширювати та доповнювати комунікацію всередині української соціологічної спільноти альтернативними пошуками та обговоренням актуальних проблем у контексті існуючих суспільних викликів. Часопис готується зусиллями ініціативної групи молодих соціологів і працює на некомерційних засадах, виходячи чотири рази на рік у електронному та друкованому вигляді.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s